Смерть, сексуальність, божевілля, кетчуп

Про «Психоз о 4:48» Рози Саркісян, виставу-переможець конкурсу Taking the stage від Британської Ради в Україні. Глибоко й соковито.

Текст: Анастасія Гайшенець

Фото: Олексій Товпига

- Це черга на психоз?

- Так, Ви за мною.

«Доброго вечора Ladies and… Ladies» – актриса, одягнена в чорний піджак і безформні чоловічі труси, з яких випинає прихований (до пори) бутафорський пеніс, виходить із чорного холодильника. В руках увімкнений дриль. Тендітна піаністка в люрексній сукні з декольте одягає плетену реперську шапку з написом «PSYHO», а ніжна дівчина-фея у бузковому вбранні з пайетками і блиском на вилицях «а-ля випускний» звертається до мертвого, холодного ока відеокамери з ключовим питанням: «У тебе є друзі? У тебе багато друзів? Що такого ти для них робиш, що вони такі дружні до тебе?» Це питання буде повторюватись рефреном – як причина і наслідок. Спрага кохання на фоні повного неприйняття себе, ніжність і брутальний фізіологізм. Тут агонія перетворюється на кабаре, кров – на кетчуп, а смерть – на фарс. Все це – «Психоз о 4.48» Сари Кейн у прочитанні режисерки Рози Саркісян.

Створення трансукраїнського проекту (Львів-Київ-Харків) стало можливим завдяки третьому щорічному фестивалю британської драми «Taking the Stage». До роботи над текстом Сари Кейн головна режисерка львівського ТЮГу Роза Саркісян запросила акторок-перформерок (Оксана Черкашина, Ніна Хижна), піаністку (Олександра Малацковська) та художницю (Діана Ходячих) з Харкова. А київський театр «Актор» надав свій майданчик для реалізації проекту (куратор Анастасія Джумла).

«Психоз о 4.48» британської драматургині Сари Кейн – це не просто мистецький кострукт. «Психоз о 4.48» – це метаперформанс, де межу між художньою реальністю і життям стерто фактом самогубства авторки після написання тексту про самогубство. Тому зазвичай п'єса сприймалася як передсмертний лист. У свій час ця історія приголомшила і знемовила світ. Зайвим буде казати, що слова п'єси після жертовного розчерку власним життям набули величезної ваги. За ці двадцять років у «Психозу» з'явилася «традиція прочитання», яка обросла великою кількістю стереотипів. Цілком природно, що більшість із них спираються на той факт, що смерть – це не весело, і свідоме пірнання в неї людини, що потерпає від маніакально-депресивного психозу, – трагедія. І, правду кажучи, я мала тверде переконання, що з «Психозу» за 20 років сценічної історії вже витягли все, що можна було, нерв його не бринить, а драматургічний пантеон «класиків сучасності», на який підняли Сару, звів нанівець її екзистенційний бунт – суспільство прийняло її неприйняття себе.

Втім вистава у Рози Саркісян зовсім не про смерть. Хоча і про неї теж, але тут вона – не центральний сенсоутворюючий елемент, а щось, винесене на периферію і за дужки. Таке зміщення акцентів нівелювало присутнє в тексті відчуття чорної діри, що безальтернативно і затято всмоктує героїню в холодні порожнечі вічного спокою.

Свого часу Сара Кейн доповнила ряди так званого «Клубу 27», полишивши життя прямо перед своїм 28-річчям (в цьому ж віці пішли з життя Курт Кобейн, Джим Морісон, Емі Вайнгаус, Дженіс Джоплін, Джимі Гендрікс). У літературному стилі Сара є наслідувачем так званого напрямку «in-yer-face-theater» або «театр вам в обличчя», відомого різкими висловлюваннями на гостросоціальні теми. «Іn-yer-face-theater» – це театр провоктивний, некомфортний та брутальний. Можна сказати, різновид панк-року в драмі.

Хоч треба сказати, що буквальне прочитання таких текстів зараз не є можливим: історичний момент інтонує сенси на свій лад. Адже ми живемо в добу увиразення відносності об'єктивної реальності, де сумніву піддається все, в тому числі пафос і сентимент прощання з земним життям. І все ж, якщо для театру досі й було щось святе (окрім Шекспіра і Карпенка–Карого), то це текст п'єси «Психоз о 4.48».

Вистава в театрі «Актор» – це повна десакралізація драматургічного матеріалу Кейн. Передсмертну сповідь перетворено на сатиричний жест феміністичного дискурсу. А сама вистава є пародією на образ жінки-жертви патріархального суспільства; тонкий режисерський стьоб не лише самого тексту, але і свого пієтету у його сприйнятті. Ну і, звичайно, – танці на кістках традиційного драматичного театру.

За великим рахунком, текст про зворотній відлік життя, де відчай, біль, ніжність і жорстокість абсолютизуються запаленою свідомістю людини «на межі», – монологічний. Увиразнення та витинання взаємовиключних почуттів відбувається водночас і в межах свідомості однієї людини. Але попри умовну монологічність, героїня п'єси час від часу звертається до реципієнтів – вулканічних вивержень запаленої свідомості. У внутрішньому діалозі постають «лікар», «подруга», друге «я». Тому ідея розщеплення тексту і свідомості героїні на три складові, втілена режисеркою, виглядає досить логічно.

«Біполярний балет», «психогенне шоу», «дівич вечір» – такі означення використано кураторкою для опису дійства за мотивами «Психозу». Все це правда. Та якщо розглянути зовнішню шизоїдність вистави ретельніше, можна розгледіти багатий матеріал для роботи психоаналітика: тут Ерос і Танатос оприлюднюються у плоті гротескного театрального образу. Все не так вже й хаотично, як то може здатися на перший погляд. Кожен з трьох жіночих образів доведений до абсолюту і водночас підданий сумніву. Умовно їх можна назвати «ніжна» (Ніна Хижна), «мужня» ( Оксана Черкащина) і «резонер», вона ж піаністка (Олександра Малацковська) – три прояви жіночої сексуальності, самодостатній і полемічний світ. Час від часу кожна з них може побути лікарем. У цьому світі немає чоловіків. «Мужньої» цілком достатньо. Але навіть вона витіснена у порожню коробку чорного холодильника, де компанію їй складає потворна, дешева гумова лялька для сексуальних забавок.

Основними темами, яких торкається вистава, є смерть, сексуальність і гра з межею. Межею болю, норми, театральної форми, суспільного табу. Хоч епатаж тут і не є самоціллю, адже він – інструмент деконструкції міфу про місце жінки в суспільстві. У розумінні того, що ж відбувається на сцені, допомагає вивчення деяких фактів біографії та історії хвороби Сари Кейн. Адже режисерка перебуває у діалозі не так із текстом, як з особистістю авторки. Недаремно в одній зі сцен героїня Оксани Черкашиної імітує телефонну розмову з Кейн.

Варто зауважити, що четверту стіну руйнують і будують у виставі як забажається. І відбувається це у ті моменти, коли ігрова ситуація «шикується» у патетичну позу. Форма дарк-кабаре, обрана режисеркою як стилістичний фрейм вистави, не передбачає пірнання в емоцію з головою (і без голови). Тут скоріше можна говорити про традиції Бертольда Брехта. Правду кажучи, брехтівський політичний театр, що ліг в основу сучасного європейського, в Україні є не досить освоєним. Роза є одним із тих небагатьох, хто послідовно і затято екстраполює брехтіанське відсторонення на наш музично-драматичний.

Зрештою історія про смерть у прочитанні режисерки перетворюється на маніфест емансипованої жіночності. Авторський паноптикум рясно здобрено режисерською/акторською іронією/самоіронією. Попри всю серйозність теми і шизоїдне квецяння кетчупу ножем по голих ногах Оксаною Черкашиною, увімкнений дриль біля скроні Ніни Хижної, замотаної у поліетилен, – «Психоз о 4.48» Рози Саркісян звучить переможно. Думаю, Сарі сподобалося б.