Пізнати себе в русі

Black O!Range Dance Theatre влаштували на Сцені 6 Вечір сучасного танцю. Яким був «Коефіцієнт трансформації» – в огляді.

Текст: Анна Люднова

Фото: Олександр Доловов

Протягом багатьох років спектаклі Black O!Range є потужним імпульсом до розвитку танцювального театру в Україні. 5 березня у програмі «Коефіцієнт трансформації» на Сцені 6 танцтеатр поєднав як вже відомі свої роботи (фрагменти вистав, що були створені у 2008-2011 роках), так і нові експерименти кожного з артистів компанії.

Зі згаданих і добре знайомих вистав – «Синдром паралельності» за мотивами твору Ґарсіа Маркеса «Очі блакитного собаки» (з деякими трансформаціями – цього разу) і «СКО!ТЧ». Найбільш чуттєвим, напевно, серед представлених робіт, став саме «Синдром паралельності» у виконанні керівника танцтеатру, хореографа Антона Овчіннікова та танцівниці Олени Чучко. Незважаючи на те, що твори Маркеса рясніють візуальними образами й метафорами, спектакль не перетворюється на візуалізацію оповідання. Відтворити сюжет – не мета танцтеатру. В березневому показі «Синдром паралельності» трансформувався в дует, де домінує абстрактна хореографія і лишаються тільки натяки на існування двох світів (бінарна опозиція: сновидіння/реальність). Світів, на межі яких двоє людей, що знайшли один одного вві сні, ніяк не можуть зустрітися в іншому – реальному світі.

В рухах Антона й Олени – абстракція, символізм. І навіть якщо глядач не достатньо добре знайомий із творчістю Маркеса, зокрема оповіданням «Очі блакитного собаки», щоб дешифрувати алюзії, мова рухів виконавців – це узагальнена мова любові, що знайома кожному. Крім того, тут, як в жодному з інших танців Вечора, впадає в око висока майстерність хореографів, адже виконуються складні підтримки під час контемпу в парі. У яскравих соло – буяє справжній contemporary dance, і вертикальний (у положенні стоячи), і партер (танець на підлозі).

Загалом танцтеатр Black O!Range своєю творчістю доводить, що сучасний танець є глибоко психологічним та філософським. Окрім того, що самі митці вдаються до психологічного аналізу, глядач також має можливість побачити за рухами певну позицію, філософію, світогляд.

Друга вистава танцтеатру, «Scotch», не є винятком. В центрі уваги –роздуми про стосунки між чоловіком і жінкою, про умовності, в яких змушені існувати люди.

Тут – своєрідне протиставлення того, якою людина є, і якою вимушена бути в суспільстві з його стереотипізацією, рамками, обмеженнями. І скотч як реквізит, з яким постійно грають на сцені – метафора правил, регламентів, які нас захоплюють та ув'язнюють.

Проблема обмежень відображена у постановці сцени так званої боротьби «хто зверху» між чоловіками та жінками. Тут з'являються і чоловічий скепсис, і жіноче бажання незалежності та керування справами. Стереотипи транслюються в поведінці жінок: хтось милується собою, фарбуючи губи, хтось хоче бути в центрі уваги… І тільки якщо повністю відкинути все те, що стосується «людини соціальної», можна помітити, що всередині кожного з нас є свою справжність…

Один з «десертів» вечора – прем’єра вистави «S.A.L.O. (перед використанням уважно прочитати інструкцію)», що стала спробою поставити питання про самоідентифікацію сучасного українця. Про те, чи можливо спочатку повністю «розібрати» реалії, а потім зібрати знову, зробивши себе частиною нової конструкції. Зокрема, «деструктивізм» та «реконструктивізм» відтворюються на сцені не лише в рухах, у яких – алюзії на український автентичний танок, але також і завдяки використанню різнокольорових подушок, з яких збирають та розбирають нові конструкції.

Так, вистава вмістила в собі як абстрактну хореографію, характерну для сучасного європейського танцтеатру, так і символізм української класики. Деякі синхронні комбінації стали спробами переосмислити український народний танець. Тут – елементи кола і напівкола (солярний і лунарний знаки), кривого танцю із так званим меандром, який зустрічається не лише в танцювальній практиці, а й загалом в народній культурі (на вишиванках, рушниках, посуді).

«S.A.L.O» стала результатом роботи лабораторії хореографів із дослідження самих себе, ключових концептів: хто такий українець, Україна, що таке бути вірним собі та як відновити те, що зруйновано. Артисти провокують, пропонуючи парадоксальні визначення: «Українець – це той, хто розмовляє російською», «…той, хто любить казки», «…хто не вміє обирати президента», «…хто вічно чекає».

За глядачами лишається право: погоджуватися чи ні. Але є й інші, більш конкретні маркери самоідентифікації: «Українець – це той, хто дивиться спектакль», «…це я, це ти».

Цікавий момент: на початку вистави перед глядачем – розмова двох людей, танцювального критика та автора, Антона Овчіннікова. Критик проговорює враження від «S.A.L.O» так, ніби показ уже відбувся і в нього виникла низка питань. Як з позитивними, так і негативними конотаціями. Надалі деякі з цих питань супроводжують окремі частини вистави. Наприклад: чи використовують танцівники елементи народного танцю в сучасному навмисно, чи це був майже підсвідомий вибір?

У спектаклі «S.A.L.O» є гра й з візуальними елементами. Після «розповіді» учасників про рецепт сала, який, ймовірно, є одним з найбільш яскравих і шаблонних маркерів нашої культури, літери абревіатури частково проектуються на тіла артистів.

Нарешті, вечір завершився показом соло-вистав та перформансів: «Повідомлення (усвідомлені спекуляції)» від Слави та Аліни Бучек, перформанс «Ч» Олени Чучко, «Миготіння пам'яті» Ірини Клименко, «Шлях до себе» Вікторії Толстової, «Чистий прояв» Каті Гімро.

«Повідомлення (усвідомлені спекуляції)» хореографа Олександра Андріяшкіна у виконанні Слави та Аліни Бучок стало ще одним прикладом синтезу мистецтв і різних танцювальних практик. Формально тут присутні найрізноманітніші елементи: гра з тілесністю (роздягання, перевдягання), паралельність декількох сюжетних вимірів (Слава й Аліна як сімейна пара; як актори, які перевтілюються в різні ролі; як митці, що намагаються сформулювати кінцевий меседж до глядача). Таким чином, згадується і сам глядач, і те, яким може бути зворотній зв'язок, й «зворотній» бік перформансу.

Вистава – структурно збалансована й технічна. Але майже позбавлена індивідуальності самих виконавців, імпровізації, символізму й поетики руху. Чи не єдиним абстрактним, але водночас глибоко психологічним образом є «біла людина танцююча», що згодом трансформується в людину картонну, яку виносить Аліна на сцену із прив'язаним до ноги довгим ланцюгом.

Вистава актуалізує питання, близькі як для широкого кола глядачів, так і для професіоналів танцю й театру. Скажімо, питання про те, хто така «людина танцююча» і чому «людям не цікаво дивитися на чужі танці, їм цікаво самим танцювати». Зрештою, проблема присутності. Як в житті, так і на сцені.

Пластичний перформанс «Ч» Олени Чучко – маленька історія людини, яка не мислить життя без танцю від самого дитинства. Але йдеться про танець в широкому розумінні. Про танець як формат життя. День, що неодмінно починається із руху. Бігу, зупинок, і разом із тим – боротьби, що відображається в динаміці рухів танцівниці. Звуковий супровід тут – не лише музичні композиції, а й голос дівчинки, яка розповідає про те, що ще з дитинства прагнула виконувати «свій» танець. І тут цікаво: чи йде мова саме про танок? Можливо, в будь-кого з нас є така сакральна мрія-«танець».

Кожне соло учасників компанії Black O!Range Dance Theatre стало спробою дослідження самого себе, часу і простору в танці та синтезі мистецтв. Один із прикладів такої лабораторії – робота Ірини Клименко «Миготіння пам'яті», де поєдналися пантоміма, елементи мови жестів та слова. Все це присвячено темі любові до матері. Хореограф тут вкотре нагадує істину: жити в русі – це геть не те ж саме, що жити рухом-формою.

«Чистий прояв» Каті Гімро – неоформлена внутрішня реальність артиста, яка стає живою, зростає «тут і зараз» під композицію Бйорк «Я це все вже бачила». «Це як бути переповненим водою, яка проллється, якщо нею не поділитися» – коментує постановниця. Йдеться про безсюжетну, абстрактну хореографію в чистому вигляді.

«Шлях до себе» Вікторії Толстової звучить суголосно загальному настрою Вечору від Black O!Range Dance Theatre, інтенції знайти себе в русі, синтезі мистецтв. Тут присутні й елементи фізичного театру, і техніка вертикального контемпу. Відсутність сюжету й діалогів дозволяє танцювальній виставі продовжуватись десь за межами «видимого».

Так, широкою палітрою хореографічної програми Black O!Range Dance Theatre доводить, що танець – не лише частина життя, але і формат та спосіб його проживання. Що ж, залишається відчувати цю запропоновану справжність і слідкувати за ротацією нових робіт танцтеатру.