Звіт про подорож, якої не було

Про мультидисциплінарну виставу «Крим мій» Антона Овчіннікова, Галини Джикаєвої та Дена Гуменного у PostPlay Театр.

Текст: Анна Люднова

Фото: Катя Тягло

У вересні минулого року відбувся перший показ перформансу “Крим мій”, створеного хореографом Антоном Овчінніковим (виконавець головної ролі) та драматургом Деном Гуменним. Тоді вистава отримала безліч критичних зауважень з боку глядачів. Адже подивитися її прийшли кримчани зі своїми поглядами на українську політику. Натомість, перформанс мав радше інтимний характер, адже тут використовувались особисті спогади Антона, його асоціації з простором Криму; робота була майже позбавлена тих чи інших політичних тверджень.

Цьогоріч, уже в травні, відбулася реанімація перформансу: Антон Овчінніков та Ден Гуменний створили іншу виставу: “Крим мій. Звіт про подорож, якої ніколи не було”. Запросили безліч представників ЗМІ, включно з декількома телеканалами. Автори аргументують свою зацікавленість темою тим, що питання Криму майже зовсім зникло з медійного поля України. Політики, журналісти і пересічні громадяни все рідше замислюються: чия ж це все-таки територія? Хоча насправді у серці кожного з нас живе власний Крим: МІЙ КРИМ. Творці зауважують, що наразі дуже важливо актуалізувати це питання. Тому звертаються до засобів із різних сфер мистецтва, особистої пам’яті, мовою перформансу прагнуть нагадати про те, чим є Крим у контексті його багатовимірної історії, чим він є для українців загалом. Також акцентують: це – перформанс-лабораторія, який ще розвиватиметься, набуватиме нових форм і змістів.

Безперечно, на тему Криму протягом останніх років створено безліч перформансів, навіть за межами України. Наприклад, славнозвісний перформанс у Нью-Йорку від українського письменника Сергія Жадана і художника Вальдемарта Клюзко, що відбувся в Музеї Сучасного Мистецтва MoMA. Вони зняли серію фотографій з емблемою “Крим - це Україна” на тлі робіт Матісса, Ван Гога, Руссо, Пікассо, Дюшана, Мондріана та інших відомих художників. Проте, серед перформансів на цю тему, що поєднували б слово, різні медіа, музику та танець, “Крим мій” є першовідкривачем.

Всі, напевно, знають, на що здатна сила слова і сила духу. Але на що може спромогтися сучасний танець? Чи то пак 12 різних, але об'єднаних однією ідеєю танців.

Ідеєю – відважною та наївною: станцювати в 12 містах Криму біля пам'ятників Леніну та тим самим повернути Україні півострів. Станцювати так, щоб влада Путіна розвалилася!

Наскільки потужною є сила танцю глядачі змогли побачити 16-17 травня, під час прем'єри. Вистави із відчайдушно-романтичними настроями. Справа в тому, що Антон Овчінніков завжди мріяв об’їздити весь Крим на велосипеді. І ось нарешті настав час для здійснення мрії. Для цього він обирає велосипед “Україна” і збирає рюкзак, в якому знаходить своє місце футболка з американським прапором (яку згодом він одягне в одному з кримських міст). Звісно, все це дуже символічно.

Антона супроводжує в подорожі Галя Джикаєва, яка сама родом із Криму, а у перформансі актриса втілює водночас декілька ролей: грає саму себе, екскурсовода, своєрідного медіатора між різними світами. Тут із іронією протиставляються Україна та Росія, виникає опозиція “українське/російське” зі згадками про особливості ментальності та стратегії керування державою.

Так, Галя та Антон вирушають у подорож Кримом. Вірніше, лише Антон крутить педалі велосипеда, а Галя тут є умовним учасником подорожі, ланкою між розповідями та відео-, фото-супроводом на проекторі. Вона існує як Галя-митник українського і російського кордонів, але разом із тим – як незалежна особа, що звертається до глядачів із порадами “Як вдало перейти російський кордон”.

Антон то крутить педалі велосипеду, то їздить на ньому глядацькою залою (артисти й глядачі – в одному просторі). Тим часом проектор транслює фрагменти його біографії, карти Криму, показує запис танцю та деякі епізоди з життя. Антон виконує “12 танців свободи” з різними назвами (транслюються за допомогою проектора): “Танец неизвестности”, “Танец любви”, “Танец счастья”, “Танец неопределенности”, “Танец экстремальный”...і, нарешті, “Танец контемп”. Водночас між рядків пробігають роздуми про сучасне мистецтво: “Важлива не форма, а зміст”, “Сучасне мистецтво відбувається у глядача в голові”. Артисти також висміюють один одного з приводу цієї теми: Галя не розуміє танцю Антона, а той їй відповідає: “Дам тобі книгу: “Як розуміти сучасне мистецтво. Для дітей від 6 років”.

Загалом домінує такий собі сторітеллінг з доброю дозою гумору, сарказмом та самоіронією. Оповідь із очевидними вкрапленнями автобіографії. У поєднанні з екскурсами в історію під час зупинок від Галини це не лишає нікого байдужим.

Хореографія має характер абстрактний і навіть дещо «медитативний». Динаміка танцю зростає із кожним містом, де головний меседж щоразу: “Уявимо, що ми всі - ЄДИНИЙ танець”.

Підкреслена тілесність, гра з присутністю, нестандартний підхід до використання декорацій та технічних засобів, єдиний простір для глядача, актора та драматурга (співавтор вистави Ден Гуменний сидить за комп'ютером під час вистави) – основні прикмети цієї вистави.

І, зрештою, символізму додав підвішений догори ногами макет людини – як образ того, що ми всі танцюємо під перевернутим Леніним.

Хочеться згадати кілька моментів з вистави, які запам'ятовуються в першу чергу. Наприклад, Галя тут читає монолог “Він їм простив” із “Одержимої” Лесі Українки в Ялті, де розкрилася історія кохання поетеси та Сергія Мержинського. Антон висміює цю ситуацію: “Галю, тобі погано? До чого ця драма?.. Ми з нею не працюємо”. Другою “родзинкою” стали відкрито графоманські віршики Антона на тему Криму, України, мистецтва тощо. І третій: Антон під час перформансу телефонує на гарячу лінію одного із готелів Ялти, де, відповідно, щоразу відповідають по-різному, тобто у перформансі таки є імпровізація, варіативність. Під час показу 17-го травня ввечері Антон зателефонував консультанту Аліні та розпитував дорогу до готелю, а ще спробував позалицятися по телефону до дівчини із пропозиціями зустрітися після роботи.

Завершується вистава монологом Галі щодо сьгоднішньої ситуації в Криму і того, що їй довелося пережити. Йдеться не про перформанс, а про те, що вона дуже хоче додому вже зараз, до матері. А вся ця історія з особистими спогадами Антона дуже далека від реалій і того, що може переживати справжня кримчанка/кримчанин, яка (-ий) вважає Батьківщиною Україну. Насправді Галю Джикаєву в липні 2014 року викликало ФСБ на “бесіду”, намагаючись звинуватити в тероризмі через співпрацю з Олегом Сенцовим. Тому їй довелося залишити півострів та почати все спочатку в Києві. Ці факти не згадуються у перформансі. Але очевидно, що мультидисциплінарна вистава “Крим мій” - для неї далеко не лише спектакль.

Галя йде із зали, не дочекавшись останнього танцю Антона. Звісно, Антон теж розуміє, що йдеться не про сучасне мистецтво й танець, який наврядчи врятує ситуацію. Він не виконує останнього етюду та йде із глядацької зали слідом за Галею, лишаючи глядачів наодинці один із одним.

У будь-якому разі, двох людей із різними уявленнями про Крим та життєвим багажем, політичними поглядами, Антона Овчіннікова і Галину Джикаєву, об’єднує те, що вони у перформансі ніби й не грають, а лишаються самими собою.

Це не лише вистава з грандіозним градусом щирості двох людей, які демонструють різні плюси особистого сприйняття Криму. Це своєрідний освітній проект, що збагачує знаннями про географію та історію, демонструючи в той же час розмаїття сучасного перформативного мистецтва. І хоч силою танцю історичні реалії не зруйнувати, хочеться вірити, що “Крим мій” Антона Овчіннікова та Дена Гуменного не залишить байдужими людей.

Спектакль “Крим мій” - ко-продукція PostPlay Театру і Black O!Range Dance Production, покази проходять на майданчику PostPlay.

Наступний показ планується 19 та 20 червня.