Про першопрочитання п’єси Девіда Едгара в Україні, що відбулось завдяки театральній лабораторії Мистецького Арсеналу «Другий поверх».
Текст: Ксенія Реутова
Фото: Володимир Шуваєв
В театральній лабораторії Мистецького Арсеналу Upper Floor показали прем'єру вистави “Заручники” за п'єсою “П’ятдесятниця” (Pentecost) знакового для Британії, але майже невідомого в Україні драматурга Девіда Едгара. Його п’єси ставилися на сценах Royal National Theatre, Royal Shakespeare Company, Birmingham Repertory Theatre, Royal Court, багатьох театрів США, Канади, Східної та Центральної Європи, Австралії. Його роботи неодноразово ставали лауреатами нагород: Society of West End Theatres Best Plays, Tony Award (USA), Plays and Players Award for Best Play. Для України ця постановка - дебютна і довгоочікувана, і за ї втілення взялася керівниця театральної лабораторії Мистецького Арсеналу Ольга Данилюк.
Pentecost (1990) входить до трилогії п'єс Девіда Едгара про посткомуністичне суспільство країн Східної Європи, із The Shape of the Table (1990) та The Prisoner’s Dilema (2001). У завязці п'єси - історія про те, як в безіменному прикордонному селищі на Балканах, в закинутій стародавній церкві знаходять фреску, яка нагадує “Оплакування Христа” Джотто Ді Бондоне в Сокровеньї, яка за приблизним датуванням могла б виявитися «молодшою» за роботи Джотто. Це мало б переписати всю історію Європейського живопису в цілому і перемістити координати зацікавлень в сторону “країн, які довгий час вважалися вигаданими” для Західної Європи.
Симптоматично, що за століття свого існування з самою церквою відбувалися значні ідейні трансформації: мечеть, стайня, камера тортур, склад продовольчих товарів. Вірогідно, від цього образу історичної мінливості і підпорядкованості різним правлячим ідеологіям відштовхувалися творці вистави, називаючи прикордонне селище з п’єси - Україною.
Окрім цього, в самій п'єсі вирує потенціал ідей, які так чи інакше дотичні до української ситуації. Тут йдеться і про необхідність самоідентифікації, і пошук чільного місця в історії для своєї націоналістичної гордості. Тут і проблема збереження культурних пам’яток, постійне суперництво релігійних громад, проблема біженців і, наскрізно, - мотив знищення найбільш соромних сторінок історії заради творення нової.
Творці “Заручників” вирішують залишити у виставі все проговореним, артикульованим – такий собі «театр слова», що дотримується лінії самого драматурга, ремарок, мовних характеристик персонажів. На сцені ми бачимо: націоналіста Пусбаса (Дмитро Гирявець) - у чорній вишиванці, міністра Чабу (Ігор Чебан) з повадками “співочого ректора” Поплавського і мисленням справжнього варвара, карикатурного боягузливого православного священика отця Бойовича (Олег Шушпанніков), педантичного католицького пастора отця Карої (Денис Яров) і строкату банду біженців-переселенців різних національностей, культурних і расових приналежностей.
На загальний образ вистави працює обраний простір і його сценографічне вирішення (художник - Федір Александрович): простора і холодна зала другого поверху Мистецького Арсеналу, з напівтемряви якої виринає сценічна побудова за мотивами вертепу.
Двоповерхове риштування; внизу - свійські солом’яні тварини, нагорі - фігура янгола або святого (мабуть, того самого Івана Ліствичника, на чию честь названа церква) теж зроблена з сіна і дерев’яна драбина (яка норовила впасти на голову комусь з акторів, хто мав необережність піднятися на другий поверх). Внизу, ніби в яслах на канонічних іконах - сама фреска. Її зображення проектують на білу похилу площину (проекційне відео - Олександр Безверхий). Все це провокує відчуття стиглості часу. Промінь ліхтарика пронизує темряву, дрижить на вмираючих цегляних склепіннях, темрява замінюється напівсвітлом, дві людини - професор з університету Раскіна Олівер Девенпорт (Олексій Дорічевскьий) і місцева мистецтвознавиця Ґабріелла Піч (Юля Лінник) - чи то в розваленому хліві, чи то в найдавнішому з храмів, стоять у ймовірної колиски культурної спадщини Східної Європи. Історія цього храму буквально написана на його стінах: відеопроекція “оживлює” картини минулого то плакатним соціалістичним живописом на колонах, то обрисами дітей з концтаборів, які з’їли свої таблички з іменами, а то колони раптом займаються полум’ям, у якому гине і споруда, і фреска, через яку все почалось.
Картинка різко змінюється у другій дії, коли церкву захоплює інтернаціональна група біженців (Мілана Бекова, Володимир Надутченко, Влад Матвійчук, Анна Червінська, Ганна Глухенька, Єлизавета Цілик, Вова Гурін, Інна Бульботко, Дмитро Вовчук): солом'яні фігури тварин розкидані по підлозі, святого запхано вглиб сцени, а на типовому радянському столику з зеленою скатертиною агонізує інфернальний позолочений бюст Льва Троцького (Федір Александрович). Він то рикає, широко роззявляючи рота, як лев з логотипу “Метвін голден Майєр”, то сам себе цитує („Всякая революция делается для того, чтобы воры и проститутки стали философами и поэтами“). Відтак образ вертепу десакралізується, набуваючи свого другого значення, як притулок вимушених розбійників.
Головною зв’язуючою ланкою п’єси Едгара стає наратив. Згадки про давню народну поему (пісню), яка передавалася із уст в уста, історія про Спасителя, Божого Сина, інтерпретована різними релігіями по-різному, казки і переповідання популярних телесюжетів - віра в ідеї, які об’єднують людей з різних кінців планети, якою б мовою вони не розмовляли. У виставі кульмінацією порозуміння між біженцями і заручниками стає груповий танець штибу “циганочка з виходом”.
В акторських роботах простежується певна тяглість до узагальнень і знову ж таки формальних відтворень зовнішніх рис персонажів.
Долаючи есеїстичні масиви тексту, учасники намагаються своїм власним запалом, молодою енергією, на рівні відчуттів ухопити інтелектуальні нюанси.
Натомість видається принциповим те, що основний масив виконавців, поряд з досвідченими акторами (наприклад, Лариса Семирозуменко, Олег Шушпанніков) – це молодь. Тому що нову історію творить нова ґенерація, і саме їм обирати, чи відкривати щось нове в країні, “де майже сімдесят років не було важливих витворів мистецтва”, чи може спалити вщерть минуле, як цю фреску разом зі старим храмом, якщо “європейське суспільство”, бути яким ми намагаємось такою дорогою ціною, раптом вчинить з ними так само, як керівництво Балканської країни-нонейму з героями-біженцями в п’єсі.
Загалом, “Заручники” театральної лабораторії Мистецького Арсеналу - це, власне, амбітний намір і нагромадження ідей, перша проба Девіда Едгара на українському ландшафті. Творцям вистави вдалося намацати матеріал, який проговорює актуальні проблеми і відкрити Україні не знаного досі драматурга. А от як саме «приживеться» Девід Едгар в Україні - час покаже.