Інтерв’ю з Яном Ліндерсом – драматургом, режисером, художнім керівником Badisches Staatstheater Karlsruhe в Німеччині.
У грудні цього року Европейська театральна конвенція (ЕТС) провела в Києві низку потужних подій в рамках програми "Theatre is Dialogue – Dialogue of Cultures". Серед них - лекція Яна Ліндерса, який презентував колабораційний проект Stage your city (Франція, Германія, Грузія) та розповів про те, як сьогодні можна гратися з глядацькою аудиторію за допомогою інструментів VR (віртуальна реальність) та AR (доповнена реальність).
УТ поговорив з Яном докладніше про можливості цифрових технологій в практиці сучасного театру.
Минулого року до нас приїздила бельгійська театральна компанія CREW. В них була свого роду заява щодо цифрового театру: люди зазвичай асоціюють це з чимось механічним, холодним, беземоційним. Але, фактично, театр з VR чи AR, на відміну від традиційного, дає нам потужний тілесний досвід. На Вашу думку, цифровий театр - це щось, що відділяє нас від реальності, чи, навпаки, під'єднує до неї?
Це хороше питання, яке потребує розлогої відповіді.
По-перше, дуже важливо для митця використовувати цифрові технології у мистецький спосіб. Тому що, як я й казав на своїй лекції, театр взаємодіяв з технологіями завжди. Вони були створені для інших цілей, але театр інкорпорував їх.
Ви говорите про цифровий театр сьогодні, але насправді його ще не існує. Ми живемо в ері першовідкривачів, коли тільки кілька митців роблять це, а дев'яносто п'ять відсотків інших говорять: «Ні, це зарано для мене!» або «Я знаю, що я роблю - я використовую відео, звук - цього досить».
Всі використовують електричне світло. У світі немає такого театру, який би не користувався електроенергією. Але ця технологія дійшла до театру сто сорок років тому. Цифрові технології прийшли десять, можливо, п’ять років тому. З часом вони дешевшають. Тепер ви можете зробити цікаве мистецтво на рівні споживача. Але важливо те, що ви використовуєте ці інструменти в ніби "неправильний" спосіб. Ви знаходите в них творчий потенціал. Тому що зазвичай технологія запрограмована на конкретну мету. Скажімо, смартфон зроблено для того, аби можна було телефонувати, відсилати електронні листи, заходити в Інтернет, використовувати служби геолокації та ін.
Але чим він може бути на сцені? Чим може бути штучний інтелект? Яким може бути мистецтво віртуальної реальності? Якою може бути змішана реальність? Я думаю, цифровий театр може допомогти нам побачити реальність по-іншому. Будь-який театр може це зробити - абсолютно без цифрових технологій. Але з цифровими технологіями ми можемо знайти ще один спосіб розповісти історію. Це не означає, що темою цієї історії має бути сама технологія.
Цифровий театр не завжди повинен бути про майбутнє.
Наш проект "Stage your city" був дистопією. Нам видавалась цікавою ідея критикувати середовище з точки зору майбутнього, в якому все пішло не так. Але ви також можете за допомогою цифрових технологій розповісти історію, яка відбулася в минулому.
Як це об’єднує людей? У всіх нас є досвід із social media – це новий спосіб підключення одне до одного. Це не означає, що "природній" спосіб має зникнути. Але це означає, що тепер ви можете, наприклад, знайти старих друзів, з якими втратили зв’язок.
Тепер не потрібно обмінюватися адресами або номерами телефонів – ви обмінюєтесь іменами. Ви говорите: «Додай мене на Facebook». І це питання однієї хвилини.
Ви можете перейти на сторінку людини та дізнатись про все, що ця особа ще не розказала вам. Щодня ми заводимо нових друзів, але в новій якості – не краще, не гірше, але по-іншому. Життя у XXI столітті сильно відрізняється – воно швидше, глобальніше, і за допомогою штучного інтелекту сильно зміниться.
Театр завжди є територією соціального (social place).
В театрі ви завжди зустрічаєте знайомих і незнайомих вам людей. В цьому є щось прекрасне: ви приходите в певне місце в самому серці міста і ви здивовані. Кожен вечір має приносити захоплення, але в той же час ви маєте себе відчувати як удома. Можливо, ви знаєте цю історію, можливо, знаєте людей, які сидять поруч із вами. І цифровий театр дає ще багато варіантів, як це здійснити. Ми тільки на самому початку дослідження цього.
Скільки театральних проектів, що включають віртуальну чи доповнену реальність, здійснив театр в Карлсруе? Розкажіть про ситуацію в Німеччині загалом.
У Німеччині з цим працюють, можливо, два або три репертуарні театри. Є багато фрілансерів, але вони роблять проект, а потім зникають. Але ми, як великий театр з балетом, оперою, концертною драмою, заявили, що хочемо це зробити. Чому в Карлсруе? Тому що Карлсруе є домом для, можливо, найкращого місця для медіа-мистецтва в Європі. Він називається Центром мистецтва та медіа (ZKM – Center for Art and Media Karlsruhe) і дуже відомий своїми дослідженнями медіаарту. Ми просто не могли не скористатися такою унікальною перевагою, тому що ми – великий театр у тому ж місті, що і ZKM. Ось чому ми почали це робити.
Що ми маємо? Оперні постановки. Ми готуємо оперу «Пригоди лисички-крутійки» Леоша Яначека. Він написав цю оперу за мотивами коміксу про тварин – про лисичку та інших маленьких тварин у лісі. А режисер, який працює над постановкою, перевів це в анімацію. Це не фільм, а скоріше "жива" анімація, тут маємо два шари: бекграунд, який залишається незмінним, допоки не з’являться персонаж. Оскільки музичний супровід у режимі live, у нас є диригент, і кожен вечір щось відбувається по-іншому.
«Stage your citу» - це театр для смартфонів.
Зазвичай людей в театрі просять вимикати телефони, сховати, не використовувати їх протягом двох годин. Але ми сказали: давайте зробимо так, щоб ви використовували смартфон по-максимуму. Тож ми зібрали людей у «чорному кабінеті», попросили їх завантажити додаток під назвою Zigmagora, за допомогою якого вони будуть гуляти містом. Спочатку аудиторія споглядає чотирьох експертів з майбутнього, які просять «Допоможи мені». Ці експерти з'являються у вигляді голограми.
Голограма створюється за допомогою восьми розміщених по колу планшетів. І вам здається, що всередині цього кола стоїть актор. Так, він був там, але це було знято кілька тижнів чи місяців тому. Це не реально в сенсі дійсної присутності, але ви починаєте думати: а що, якби людина була там? Згодом цих експертів ми зустрінемо в місті.
Глядачів усього 50 чоловік, їх ділять на групи. Кожна група, яка складається з 12 людей, прямує за гідом, слухаючи аудіо прогулянки. На їхньому шляху буде чотири локації, де глядачі повинні зробити щось разом: розгадати загадку, відправити улюблену пісню про кохання, зробити селфі. Всі проходять ці локації, а потім повертаються до театру. І тоді настає момент об'єднання. Кожного з глядачів просять вивчити одне слово – всі разом вони складатимуть невеликий філософський текст про те, як бачатьмісто. У залі в цей час лунає музика, яку глядачі відправляли, люди бачать навколо свої фото. Зрештою з'являється сама Zigmagora і виявляється, що цей додаток, який усіма керує – тільки нікому не кажіть! – маленька дівчинка. Отже, вона така собі надія на майбутнє.
Цей додаток, яким користуються глядачі під час перформансу – це також метафора або символ. Чому він називається Zigmagora і в чому його лиха сутність? Що це означає?
Ми хотіли побути критиками медіа. Це була ідея Бруно Коена, і це правда: зараз куди не зайдеш – усі зі смартфонами. В метро, в автобусі, у шкільному класі. Скрізь. Отже, в нас є певна залежність від смартфонів. І тепер дистопія полягає в тому, що люди голосують за те, щоби додатки, які настільки потужні та алгоритми, які настільки гарні, стали мером, керували нашим містом. Ми думали як би зробити це небанальним і вирішили: нехай бличчям буде жінка.
Zigma - швидке слово для того, щоб скласти суму всіх людей, gora - Агора - місце для зустрічі в кожному місті Європи. "Агора "пішла від ринкової площі. Отже, у нас є сума людей, які зустрічаються на ринковій площі і зло, разом це дає дистопію. Але ще потрібна одна лиха людина. І, врешті-решт, виявляється, що це маленька дівчина. Вона – з наступного покоління, яке розвиватиметься за допомогою цієї технології, і не знатиме нічого іншого.
Я думала про цю фразу, - "Google - новий бог", - коли ви говорили про Зігмагору. Як би Ви сформулювали свою мінімальну формулу театру? Чим може бути театр сьогодні?
Спочатку про Google. У французів є таке слово GAFA: Google, Apple, Facebook Amazone - це "погані" інтернет-компанії. І я б сказав, для чого нам потрібно робити цифровий театр: ми маємо використовувати технології, щоб не залишати креативність та монополію на неї великим компаніям.
Ми не повинні винаходити щось на сцені, - щось, що буде добре продаватися або спричинить технічну революцію. Ми просто граємось із технологіями – як діти.
Яким сьогодні може бути театр? Насамперед, театр завжди є соціальним медіа. Люди в театрі - і це дуже важливо, - проживають щось разом, одночасно. Деякі цифрові технології використовують лише наодинці. Коли ви надягаєте VR-шолом, ви з головою занурюєтесь у цифровий світ, це почуття самотності дає своєрідний досвід. Але ми протягом двох років співпрацюємо з Cyber Robbers, групою з Берліна, яка намагається створити соціальний досвід VR. Це коли ти знаєш, хто ще сидить у кімнаті поруч із тобою і т.п. Це стане черговим кроком у цифровому напрямку. В нашому театрі вони працюють з оперними співаками та артистами балету.
Я думаю, сьогодні театр дуже різноманітний, і це прекрасно. Театр як мистецтво в принципі значно витриваліший, аніж люди думали років двадцять тому. Багато хто говорив, що театр зникає, бо в нас є відео, фільми на DVD. Але це відео зникає, DVD-диски зникають, а театр залишається.
Чи знаєте Ви про ці експерименти, коли, скажімо, робот грає в «Трьох сестрах» Чехова в Японії? На Вашу думку, технологія може замінити реальних акторів?
Не думаю, що цифрові персонажі будуть кращими акторами. Вони, звісно, можуть робити те, чого актори не можуть. Як анімаційні персонажі чи супергерої. Наприклад, вони можуть літати, а я - ні. Ми повинні знайти окремі речі, які алгоритми та цифрові персонажі можуть робити краще за нас. Отож, вони не замінять акторів, вони будуть доповнювати їх. І, можливо, вся увага буде прикута до робота. І якщо я поїду до Японії і там побачу постер «Трьох сестер», де грають чотири актори і один робот, я скажу «Ой, як цікаво, я маю це подивитись!» Це більше маркетингова стратегія. Але коли я бачу свого робота, і виглядає він набагато менш красивим, аніж актриса, я думаю: «навіщо тут робот? Що це означає?»
Чи є у Вас мрія про якийсь проект із доповненою реальністю? Над чим мрієте працювати?
Моя мрія дуже конкретна. Ми з Cyber Robbers готуємо три проекти і сподіваємося гастролювати з ними. Найцікавіше, що цифровим акторам подорожувати легше, ніж живим. Це досить дорого, але, звичайно, це досвід, який ви не можете замінити. Троє наших акторів побували тут, у Києві. Ці два дні змінять їхні життя. Свої враження від Києва вони заберуть із собою і збережуть назавжди.
Моя мрія - мати віртуальний простір, у якому люди можуть взаємодіяти.
Я хочу, щоби глядачі взаємодіяли між собою, тому що зараз театр - це коли ти дві години дивишся виставу, а потім аплодуєш. Можливо, після вистави є обговорення, де можна ставити питання. І, можливо, в антракті ти обговорюєш зі своїм сусідом те, що не зрозумів, або свої думки з приводу тієї чи іншої сцени. Чи маємо ми дійсно вбивати смертельно хворих людей? Чи потрібна нам третя стать у нашій мові? Існує так багато питань, які ви можете поставити на сцені і не відповідати на них, а дати вирішити глядачам. І цифровий театр може трохи допомогти з цим.
Розмову вела Олена Мигашко
Переклад – Ксенія Реутова
Фото: Felix Gruenschloss, Tom Kohler, Eric Didym & Serge Martinez