Який світ віддзеркалює театр сьогодні?

Переклад гучної статті Неджата Озірі для Nachtkritik.de, одного з найбільших порталів про театр у світі. "Який світ віддзеркалює театр сьогодні?" - про політичне, перебудову простору, задачі й перспективи театральних інституцій.

Текст: Неджаті Озірі

Переклад з німецької: Єлизавета Олійник

Коли я почав писати цю промову, то спочатку подумав, що важливо захищати театр як явище за визначенням політичне, аби заперечити закиди в неактуальності театру.

Я б міг аргументувати, що не може існувати абсолютно аполітичного театру, він завжди політичний більшою або меншою мірою. Я міг би пояснити, що театр по своїй формі і так належить до політичного мистецтва, адже меншість на сцені звертається до більшості в глядацькій залі. До прикладу, я б, можливо, розповів про важливість і актуальність таких політичних авторів і мислителів, як Шиллер, Брехт чи Лоррейн Генсберрі.

А завершив би я промову тезою про те, що теперішні буремні часи є плідними насамперед для політичного театру, який осмислює реальність, робить чутливим, демонструє утопії, піддає сумніву і т.п.

У всіх цих аргументах щось є. Але якщо бути чесним, а я хочу спробувати бути чесним сьогодні, то я знаю, що собі занадто полегшую життя. Чи не є кожна наша дія певною мірою суспільною й політичною? І поки між декількома людьми на сцені та людьми перед сценою не буде владних відносин – театр ще не буде політичною формою висловлення.

Після останніх виборів у парламент (йдеться про вибори, де право-радикальна популістська партія «Альтернатива для Німеччини» вперше після Другої світової війни ввійшла до Бундестагу – прим. переклад.) я більше не можу просто так аргументувати. Дедалі частіше я запитую себе: до чого приводять мої дії? Чому я зараз присвячую свій час мистецтву, та й, взагалі, звідки в мене є час на мистецтво?

Чесна відповідь могла би бути такою: тому що я живу в одній з найбагатших і найбільш забезпечених країн світу, в якій я сам – частина привілейованого прошарку. Якщо ми продовжуємо бути чесними, то знаємо, що мистецтво не є невинним. Воно може деградувати до ніші для еліти, заможних кіл.

Мистецтво може бути зверхнім, адже ми критикуємо суспільство з уявно безпечної мистецької позиції і думаємо, таким чином, як тут менше замаратися, аніж в політиці чи в притулку для безхатченків.

Але нічого не робити або не робити достатньо – також прояв насилля. Або, як казав Адорно: мистецтво витісняє утопію у фіктивний простір і таким чином бере участь у сучасному світі.

Отже, тепер моя історія. Особиста і політична водночас. Перша спроба. Мене звати Неджаті Озірі. Я народився у 1988 році в Даттельні. Як стипендіат Фонду Генріха Бьоля вивчав філософію, германістику й новітню німецьку літературу. Останні 4 роки належав до команди драматургів у Театрі Максима Горького, де зараз йде мою п’єса Get deutsch or die tryin' , працюю керівником Міжнародного форуму фестивалю Berliner Festspielen, бла бла бла..

Приблизно так звучать усі біографії учасників цієї конференції. З цією стандартизованою інформацією: місце народження, вік, місце навчання, досвід роботи, можливо, ще отримані нагороди на конкурсах чи фестивалях. Так ви знаєте про мене приблизно стільки, скільки тюремний наглядач про своїх в’язнів, камеру яких стереже. Або як чиновниця Відомства у справах іноземців про людей, які сидять по інший бік її офісного столу й чия доля, якщо з’являться сумніви, може залежати від неї. Моя стандартна біографія не розповідає про те, як часто мене, коли я був підлітком, безпідставно затримувала й обшукувала поліція, що я, коли прокидаюся, роблю три глибокі вдихи, які фрази чиновниці з Відомства у справах іноземців я ніколи не забуду, чи як часто протягом тижня я телефоную своїй мамі. Нічого з цього не розповість стандартна біографія.

Отже, я ще раз представлюся. Мене звати Неджаті Озірі і я расист. Точніше, я є расистом, який потерпає від расизму. Чому? Чим власне є расизм?

Я довго сприймав расизм як точку зору або погляд певних груп людей, що спирається на наклеп. Однак расизм, як це влучно сформульовано у критичному довіднику Сюзан Арндт та Наді Офатай-Алазард, - це «поєднання упередження з владою інституцій».

«Попри загальноприйнятну думку, неприязнь чи лихі наміри до людей не є конче необхідною передумовою для расизму. Расизм не є особистою або політичною позицією, а є закріпленою на інституційному рівні системою, у якій діють соціальні, економічні, політичні та культурні відносини задля збереження одноосібного панування білої людини».

Кажучи простіше, расизм – не суб’єктивне чи персональне ставлення, яке

може проявлятися у фразах “мені подобаються або просто не подобаються чорні", расизм не є думкою окремих осіб проти окремих груп людей, расизм – це мережа чи система, яка впорядковує простір, суспільство й державу.

Це – структура, структура влади, яка дійсно – отже, по суті, байдуже, чи навмисно чи ні – не достатньо представляє людей і позбавляє таким чином доступу до ресурсів, як от

освіти, ринку житла або ринку праці.

Я не буду зараз всіх втомлювати статистикою, яка показує, що людям з іноземними прізвищами, нехристиянської релігії, невизначеної статі значно складніше винайняти житло, що вони зазвичай отримують гірші оцінки в школі (хоча мають той самий рівень старання) і частіше від інших виконують низькооплачувану роботу.

Я, Неджаті Озірі, живу в системі мислення білої людини, яка надає мені привілеї порівняно з іншими групами, які сильніше потерпають від расизму, і яка водночас змушує мене, як небілу людину, потерпати порівняно з білими людьми. Таким чином щодня я зазнаю дискримінації та водночас перебуваю у привілейованому становищі. Саме зараз, у момент розмови, з кожною наступною реплікою я репрезентую правила й норми цієї системи. Саме тому я є расистом.

Якщо расизм – це вкорінений в інституцію нерівномірний розподіл влади, тоді він властивий не лише ринку праці, оренди житла чи освіти, а й царині культури й ринку мистецтва. Як система недостатнього представлення і зумовленого цим закритого доступу до ресурсів, расизм охоплює мистецькі й культурні інституції, театри й опери, музеї й галереї… Хм, я хотів говорити лише про особисте. Політичне й особисте. Отже, друга спроба:

Впродовж довгого часу я не усвідомлював, що люди емігрантського походження недостатньо представлені в театрі. Я довго цього не помічав, адже саме з цих причин не ходив до театру. Перед тим як переїхати до Берліна, я лише один раз у житті побував у театрі – ще школярем у Дрездені, це була вистава Фауст ІІ в рамках обов’язково курсу з німецької мови й літератури. Коли я вийшов з театру, я так і не зрозумів, про що вистава й хто режисер. Але я був вражений: розкішною будівлею театру, цінами на вхідні квитки, красивими людьми в дорогих пальтах, обличчями в гардеробі. І тоді я вийшов з театру з твердим переконанням, що ніколи не працюватиму в подібній установі, але не тільки через те, що я ніколи не буду спроможним, а тому що я цього зовсім не хотів. Цей театр не мав нічого спільного зі мною, з моєю реальністю й моїми проблемами. Ця вистава, власне, вся будівля була не про мене.

"Get deutsch or die tryin", режисер Себастьян Нюблінг, Театрі ім. Горького © Ute Langkafel / Maifoto

Минуло шість років, я йду Берліном. Як німця емігрантського походження мої ноги завели мене в Кройцберг на Нойнинштрасе. Власне, я прийшов туди, аби оглянути квартиру. Випадково я зазирнув у задвірок. «Що там?» - запитав я в робітника, який ремонтував двері. – «Театр» – відповів він. Ніяких тобі масивних дверей, орнаментальної оздоби на фасаді. Всередині в театрі все виглядає дещо інакше. Не лише інші люди в гардеробі, на вході, також інші назви на афішах, інші мови, імена. Тепер я вже серед глядачів. Починається вистава про NSU (німецька неонацистська терористична група – прим.переклад.) й зі мною щось відбувається: раптом йдеться про речі, які стосуються безпосередньо мене, зображуються відомі мені ситуації; на сцені – герої, з якими я себе можу ідентифікувати. Вони з моєї реальності, з мого повсякдення.

Коли я потрапив у цей театр на задвірках Кройцберга, то зрозумів, що існує альтернатива моєму дрезденському театральному досвіду; як по-іншому може виглядати міський театр, якщо він дійсно усвідомлює себе як частину цього міста, суспільства чи навіть нації. У цей момент я вперше відчув, що мене як глядача вважають частиною громади. Ось це, власне, і є політичний театр.

Однак, це все звучить простіше, ніж виглядає насправді. Тому що це означає, що ми маємо докорінно по-новому впорядкувати цю інституцію як простір, який вона представляє. Це не лише змушує нас поставити собі питання, які вистави і яких авторів ми ставимо, які теми обговорюють на сцені.

Мова йде про більше: політичний театр починається із запитань – як виглядають туалети в театрі, хто працює в гардеробі, якими мовами розмовляють на сцені й поза сценою, на які категорії населення розраховані ціни на квитки, яка їжа в їдальні, на кого спрямовані освітні програми театру.

Якщо расизм, класизм або сексизм є системами, які впорядковують простір, то театр, опера та культурні інституції мають бути просторами, які будуть впорядковані по-іншому.

Вони мають стати невеликими вікнами, крізь які ми будемо дивитися на можливий світ, вони мають стати невеликими моделями відкритого суспільства або, як це б назвав Фуко, «гетеротопіями», іншорідними місцями.

У театрі ми критично оцінюємо себе й суспільство, в якому живемо. Ніхто в цьому нам так добре не допоможе як cуспільні маргінали, ті, кого ми витіснили за борт суспільства.

Якщо конкретніше, то кого я маю на увазі? Сюди належать мігранти, квір, феміністки, афронімці, євреї, біженці, представниці сінті й рома, люди з особливими потребами й багато інших маргіналізованих груп. Безперечно театр не є простором винятково для цих голосів, і театр не можна одразу назвати політичним, якщо він говорить мовою меншин. Справді, політичний театр – це також завжди постмігрантський театр. Йдеться не лише про те, щоби надати голос людям із травмами safe space для емансипації, а про те, що ми, як суспільство, потребуємо такого бачення, що все суспільство – не лише оті «інші» – потребує такого простору.

Історії – це тексти. Загальновідомо, що слово «текст» походить від латинського "textus" – «плетиво» чи «тканина» в перекладі. Тексти – наче текстильні вироби, виткані та сплетені, історії – матеріали. Коли ми представляємо історії, матеріали, тексти на сцені, політичний театр намагається показати цей матеріал навиворіт. Завдання політичного театру – звернути увагу на шви, які знаходяться на вивороті цієї тканини: як акуратно вони зроблені, хто їх робив, чиї пальці під час ткацтва, плетення й вишивки кровоточили? Хто на цьому нажився?

Політичний театр завжди цікавиться зворотною стороною тої чи іншої історії, переможеними, аби зрозуміти, що їх історії є водночас нашими історіями.

Як можна оповідати ці історії? Один із найважливіших уроків, які я засвоїв у Відомстві у справах іноземців: те, як ми говоримо – не менш важливо, аніж те, хто говорить і що ми кажемо. Коли чиновник в окулярах за своїм офісним столом роз’яснював мені, що я не є громадянином Німеччини, то говорив він не зі мною, а про мене. Він використовував переважно такі речення: «У Німеччині чинний той чи інший закон», або «Той, хто не може пред’явити ті чи інші папери, не може бути німцем». Це трохи нагадало мені ситуацію шкільних зборів, коли вчителі говорили з батьками про їх дітей, у той час як діти сиділи поруч, потупивши очі. Це також нагадує численні телешоу, де гаряче дискутують про біженців, у той час коли жодного біженця серед присутніх взагалі немає.

Тому я формулюю перше правило політичного театру: політичний театр веде мову не про «інших», а з так званими «іншими». Політичний театр спирається на засадниче переконання: не існує монологу демократії.

Монолог за формою та змістом вичерпує демократію. Можливо, театр таким чином може перебрати на себе роль, якої нам так бракує в телевізійних медіа. Адже недостатньо обговорювати плюралізм, завдання політичного театру захищати плюралізм, надаючи простір для різноманіття думок. Це примушує замислитися, як ми можемо інакше організувати простір, наше суспільство й насамкінець особисто нас – поза дискурсом переможців і переможених.

Всі ми – історії, які написала ця земля. Ми – література, нічого з того, що ви дізналися про мене сьогодні не є правдою, проте все відповідає істині. Мова йде не про те, що на сцені ми зображаємо наше реальне «я», а про те, що наше справжнє «я» завжди конструювалося. Наші історії закарбовані на нашій шкірі і політичний театр розглядає своїх героїв з їхніми ідентичностями, немов під збільшувальним склом, поки кліше не розчиняться, поки стереотипні перебивні зображення не перетворяться у тривимірних людей з історіями, які зовсім не відрізняються від моєї.

З моєї історії у Відомстві в справах іноземців я знаю, що хорошим індикатором є те, як люди говорять зі мною та одне з одним. Чи прагнуть вони діалогу? Чи зацікавлені в інших точках зору? Чи вміють слухати? Наприкінці це завжди означає одне й те ж: чи хочуть вони зі мною познайомитися? І чи вони готові в такий спосіб познайомитися самі з собою? Чи готові іти шляхом, який викриває власний расизм, аж до неприємних спогадів з власного дитинства? Це болісний шлях, але єдиний шлях до примирення й щастя. Тому що не можна когось зробити нелюдяним без того, щоби самому не втратити своєї людяності. Ми не можемо нікого віднести до категорії «інші», без того, щоби самим не віддалитися від себе – соціально й особисто.

"Fahrräder könnten eine Rolle spielen", Ballhaus Naunynstraße © Ute Langkafel

Ця зустріч, це примирення – завдання політичного театру. Якби мова йшла лише про те, щоб розповісти історію, то слід було б визнати, що літературний жанр значно краще підходить для цього. Жанр кіно дає можливість невимушено подорожувати в просторі й часі. Але в театрі переді мною постає людина, з усіма її чеснотами, ранами, досвідом, привілеями й страхами, частину з яких я додав власноруч. Людина – там, а я тут, і в дуже рідкісних випадках відбувається щось особливе: ми позбавляємося всіх фільтрів у сприйнятті, відкидаємо всі шаблони, які нас розділяють, починаємо вслухатися поміж слів і раптом починаємо танцювати одне з одним. У театрі ми як люди беззахисні одне перед одним, і це робить нас вільними, бо ми розуміємо, що самі по собі ми не можемо бути вільними.

У часи інтелектуальних підбурювачів, які розколюють людей, політичний театр є запрошенням познайомитися одне з одним, подолати межі власного тіла. Такі особливі моменти кілька разів траплялися зі мною – рідко, але траплялися. Наприклад, коли Нора Амін в Studio Я (Берлінський театр Максима Горького – прим. переклад.) розповідала про згвалтування на площі Тахрір і при цьому виглядала такою сильною, що, здавалося, нічого не може її скривдити. Або вечір пам’яті Гранта Дінка, на якому Мехмет Атеші cпівав пісню "Sari Gelin” про геноцид вірмен, а ми, турки, курди, вірмени, німці обіймали один одного з мокрими від сліз очима.

Бачите, я так і не зміг точно відповісти на запитання, яке значення політичний театр має сьогодні. Я спробував описати значення політичного театру в моєму житті. Я можу спробувати описати пов’язані з театром миті та почуття, які виходять за межі стандартної біографії, щоби ви трішки познайомилися зі мною і подумали: ecce homo – ось людина, особисто й політично. А потім ми всі мусимо відповісти одне одному на це питання. Це лише єдино можливий шлях до примирення одне з одним, адже ми приречені ділити одне небо над головою.

Отже, давайте скорше знайомитися. Також щоб об’єднуватися. Залишилося не так вже й багато часу й нагальним постає запитання: коли вербальне насильство в асоціальних мережах й ток-шоу перетвориться в фізичне насильство? Коли повсякденний расизм і структурна дискримінація становитимуть загрозу нашому життю, а саме життю всіх представників відкритого суспільства, а не лише людям з чорним волоссям? Коли у суспільстві станеться злам, я спитав на початку і відповідь завжди та сама: «занадто рано». Адже тоді, коли ми це помітимо, буде занадто пізно. Відповідь така: якщо ми це дозволимо. Для цього і існує політичний театр, і якщо в когось є кращі ідеї, то я із задоволенням їх вислухаю. Третя спроба…

Текст поданий у скороченій редакції, оригінал статті ТУТ.