Про прем'єрну виставу "Поліамори" за текстом Наталі Блок в Дикому театрі.
Текст: Дар'я Шестакова
Фото: Олексій Товпига
Чергова прем’єра в епатажному Дикому. Цього разу – прем’єра про компроміси під назвою «Поліамори».
Тривіальний «трикутний» сюжет, що лежить в основі п’єси Наталі Блок, у режисерському рішенні Максима Булгакова набуває трагіфарсового об’єму.
До абсурду знайома історія, де є «він» і «вона», і… «вона» цього разу позбавлена аналітичних нашарувань псевдо психологічного театру і рішуче розміщена у просторі чи то циркової арени, чи то бійцівського рингу. Герої любитимуть і страждатимуть у відверто штучно сконструйованому світі.
Любити? Страждати? Не цього разу! В нашому обмеженому просторі для експериментів можливі лише дистильовані спогади про свої колишні почуття, нервові рефлексії, спотворені симулякри, що зберігають лише термінологічні визначення: Любов, Закоханість, Прив’язаність…Та й самі герої – не зовсім люди, а радше ляльки-рукавички у площадному театрі.
Використавши специфіку глядацької зали Малої опери, режисер запропонував розглянути цей вічний сюжет під різними кутами зору. Вибудовуючи кругові мізансцени, він оточив місце дії глядачами як завсідниками ярмаркового видовища, яких в контексті запропонованої ігрової структури провокуватимуть на прямолінійні реакції, органічні в цьому парафразі фарсу.
Тут можна сміятися над людьми, які не проживають, не відчувають, а лише холоднокровно констатують послідовність своїх дій.
Кепкувати з того, що не вміють щиро плакати і радіти – лише імітують, позначають, перебільшують. Знущатися над гіпертрофовано вульгарною зовнішністю і поведінкою жінок, над безпомічністю чоловіка, який хапається за ноутбук, як за рятівне коло, ризикуючи бути зґвалтованим цими хижачками у химерному танку. Насміхатися над розмовами про кохання і побачення утрьох, про секс за розкладом та створення сім’ї. Тут дозволяється матеріалізувати метафору і змусити героя блювати на очах у здивованої публіки – залишками неякісної їжі, хоча, можливо, і неперетравленими маніпуляціями? Пропонується цинічно спостерігати за тим, як під прикриттям лозунгів про велике кохання дві жінки безжалісно препарують предмет своєї палкої суперечки, розтоптуючи підборами не лише його тіло, але й залишки чоловічої гідності. Можна сміятися над брутальною лайкою і непристойними натяками, над тим, що герой зрештою переорієнтувався, але й там, «на іншій планеті», у стосунках з іншим чоловіком не знайшов щастя. Сміятися, коли б’ють по обличчю і принизливо вказують на місце.
Ритми будуть прискорюватися: сміх, крики, зойки, сміх, ляпас, поцілунок, сміх, фраза, жест, сміх, слово, сміх, погляд, сміх, сміх, сміх. Сміх перетвориться на істеричні судоми, буде завдавати болю, але зупинитися неможливо.
На арені-ринзі вже не чоловік і жінки, а істоти із статевими ознаками, які намагаються по-клоунські, прямолінійно розвеселити публіку, пропонуючи викидні своїх почуттів.
Герої цієї жорстокої пародії на стосунки, на чоловіків і жінок, на зради, кохання, секс, втомившись від біганини по колу, зрештою випадуть з цього безглуздого атракціону, розчинившись у глядацькій залі. А сценічний майданчик, що нагадує клітку, відокремлений від реального життя сіткою-екраном (протягом дії він заповнювався фрагментами тіл, обривками думок), буде підтримувати цю строгу форму порожнечі, можливо, для нового тріо приречених, які вкотре розіграють до смішного знайомий сюжет.
У недовгій паузі, що виникне за кілька секунд до перших оплесків, у гострій тиші, в якій будуть переплавлятися враження від цієї вакханалії нелюбові, чомусь зовсім не захочеться сміятися.
