Про виставу "Аліса" режисерки Ірини Ципіної, що здійснена в рамках проекту Taking the Stage від Британської Ради в Україні
Текст: Анастасія Гайшенець Фото: Evgeny Kraws
"Аліса у дивокраї" Льюїса Керрола давно і впевнено утримує місце у пантеоні дитячих книжок “must read”. Химерний світ, сконструйований автором, водночас є і привабливим для дитячої фантазії, і цікавим матеріалом для декодифікації дорослою аудиторією. Образна структура цієї книги з її багатошаровістю та метафоризмом - надзвичайно поживна для сцени основа, наділена колосальним потенціалом театральності. Гіпотетично, це саме той текст, що мав би бути приречений на різночитання та авторські інтерпретації режисерів театру. Втім, на диво, книга майже позбавлена сценічної історії в Україні. Саме тому звернення до Аліси режисерки Ірини Ципіної, переможиці конкурсу Taking the Stage 2018 від Британської Ради в Україні, є справжнім прецедентом у репертуарній політиці українських ТЮГів.
Отже, тепер у Першому львівському театрі для дітей та юнацтва є своя “Аліса”.
Проектна команда активно працювала над інформаційною кампанією, заохочуючи та естетизуючи “підглядання” медіа-спільноти за процесом створення вистави. Напередодні прем’єри мережею гуляли численні коротенькі репортажі “work-in-progress” із-за лаштунків. Секрети “театральної кухні”, відеонариси з бутафорських цехів та репетицій, розмови з учасниками творчого процесу — все це дуже часто не менш цікаво, ніж готове сценічне висловлення. І, направду, дуже дивним є той факт, що маючи в арсеналі усі доступні канали медіакомунікації сучасного світу, театр вкрай рідко звертається до такого типу промоції своєї роботи.
В цьому сенсі інформаційна кампанія Першого театру, що передувала прем’єрі, зразкова — для багатьох глядачів вистава розпочалася ще задовго до вистави.
Як бачимо, до сприйняття “Аліси” аудиторію безумовно готували. Театральна мова, що її впроваджує режисерка, є для Першого театру недослідженою. Естетичні прийоми та театральні техніки, які використовує Ірина Ципіна у прочитанні “Аліси”, стали викликом не лише для глядачів львівського ТЮГу, але і для акторів, що змушені були опанувати нові для себе навички існування у театрі тіней. Варто зауважити, що даний жанр вимагає неабиякої фізичної підготовки, технічності та хірургічної точності у синхронізації рухів акторського ансамблю. Тим паче, що вистава є синтетичним сполученням театру драматичного і тіньового, а отже, вимагає від акторів оперативних та точно скоординованих перемикань із однієї техніки на іншу. Втім градус сценічної умовності, що її пропонує Ірина Ципіна, стає подеколи надскладним завданням для акторів Першого. І час від часу з-під “масок” та “маріонеток” виринають інтонації класичних тюгівських “білочок” та “зайчиків”.
Технологічна складність вистави встановила високу планку для усього колективу. І тут мова не лише про акторський ансамбль. “Аліса” - це, перш за все, новий рівень якості для монтажників та освітлювачів: динаміка перемикання з однієї сцени на іншу, багатошарові рухомі проекції та відеомапінг.
Те, чого “Алісу” не позбавиш, — це стиль, ритм та фантазія режисерки, втілена у безлічі ефектних сценічних атракціонів у кращому розумінні цього слова. Ефект, коли дивишся і не розумієш: як же, все-таки, вони це зробили?! Проте яскраві та подеколи фантасмагоричні образи, що постають на сцені, співіснують у форматі калейдоскопу — тут естетика поетичного колажу домінує над логікою драматургічного наративу.
І все наче б то нічого, якби не ТЮГ, де таки певна ілюстративність у відображенні історії є не лише допустимою, але і необхідною (на мою суб’єктивну думку). Адже ймовірність того, що переважна більшість глядачів, серед яких багато дітей віком до 10 років, ознайомлені з сюжетом роману є дуже невеликою. І надмірне “купірування” тексту в даному випадку, зведення його до декількох куцих діалогів, є не кращим рішенням.
За словами Ципіної, її прочитання “Аліси у дивокраї” — це історія про подорож людини до себе справжньої через примірку чи відмову від масок і ролей. Не дарма головна героїня протягом вистави поступово позбувається ефектних атрибутів свого образу: спочатку вона знімає перуку, а наприкінці спектаклю і яскравий костюм “дівчинки з вікторіанської Англії”. В останній сцені всі герої/героїні опиняються без своїх костюмів/масок і лишаються босоніж у віднайденому новому світі, що є нібито більш справжнім. Насправді ж, його якісна перевага над світом масок для глядача лишається неочевидною.
Вистава швидше гіпнотизує, ніж розповідає. Тут є магія, але немає логіки.
Звичайно, і сам роман Льюїса Керрола за стилістикою є досить абсурдним. Але якщо вже вдаватися до порівнянь з літературним першоджерелом, у Керрола таки присутні “вхід” у світ абсурду та “вихід” з нього. Таким чином викривлена логіка Дивокраю отримує свої рамки, в межах яких розвивається сюжет. Химерне у виставі постає від початку – тривожним ритмом музики (композиторка Олександра Малацковська), розсинхронізацією рухів тіні і Аліси, візуальними метаморфозами і уривками фраз. Уся історія про абсурд соціальних та побутових ритуалів, про приреченість людини до механістичності їх відтворення розповідається через відображення настрою та асоціативного ряду, що, вочевидь, виникають у режисерки як рефлексія на щільну художню реальність книги.
