Театр для всіх: Фольксбюне

Захоплення активістами Народного Театру, закінчення ери Франка Касторфа, недоліки контрактної системи... Репортаж з Берліну.

Текст: Єлизавета Олійник

Фото: Кантатак Кійтічун

У той час як український театр апробує контрактну систему вибору художніх керівників і творчого складу театрів, німецький – активно обговорює хиби системи контрактів. У Німеччині худруків театрів (інтендантів) обирають раз на 5 років. За участі представників громадськості й Об’єднання німецьких театрів (Deutsche Bühnenverein) формується виборча комісія, до якої також ангажують інтендантів інших театрів. Остаточне рішення щодо вибору нового інтенданта ухвалює муніципалітет (зазвичай це департамент культури тої чи іншої федеральної землі). У середньому інтендант керує театром 5-7 років, потім призначають іншого, який повністю оновлює репертуар і приводить з собою нову творчу команду. Така система гостро критикується профспілками – адже з акторами зазвичай укладаються короткотермінові контракти (на півроку-рік), а зі зміною художнього керівника актор(к)и змушені міняти театр, переїжджати в інше місто. Якщо в акторів є діти, вони, відповідно, міняють школу, а в федеральних землях різні системи освіти…

Народний театр на площі Рози Люксембург у Берліні був унікальним винятком із правила. Франк Касторф очолював цей театр 25 років – небувала розкіш для німецького театру. Але півтора року тому Тім Реннер, культурний сенатор Берліна, не подовжив Касторфу контракт інтенданта. Це рішення викликало шалений опір працівників театру й назагал не тільки німецької, а й взагалі світової театральної спільноти, адже Народний театр був свого роду «театральним прометеєм», унікальним явищем світового театрального авангарду.

Ера Касторфа

Народний театр став оплотом новаторства, анархізму й театрального безумства саме завдяки міцному й солідарному колективу театру. Йдеться не лише про акторів, а й про працівників сцени й цехів. Фольксбюне – єдиний театр у Німеччині, який має власну майстерню зі столярами, декораторами, художниками... У Червоному салоні театру відбувалися дискусії з філософами й культурологами, читки, літературні вечори, вечірки, клуб танго; у театрі діяла постійна дитяча трупа.

Народний театр постав із потреби робочого класу Берліна мати власний, небуржуазний, соціально ангажований театральний майданчик. Театр збудували на початку ХХ століття за гроші робітників, які створили спеціальний фонд і протягом кількох років по копійці назбирали 2,5 мільйона марок (інші 2 мільйона дав кайзер), аби збудувати свою незалежну театральну сцену. Будову Народного театру відкрили в 1914 році. Цікаво, що глядацьку залу тоді спроектували без лож і балконів, аби забезпечити рівні точки доступу до сцени, тож і квитки коштували однаково! Президентська ложа з’являється тільки в НДР, коли зруйнований Другою світовою театр перебудували за проектом Ганса Ріхтера.

Фольксбюне – локальний театр, який ніколи не загравав з публікою, намагаючись сподобатися.

«Для народного театру було важливо, аби публіка не лише любила, а й ненавиділа нас. Потрібна здорова ворожість між сценою й глядачами. Для порозуміння потрібні конфлікти. Я думаю, важливо знати, що між багатими й бідними є різниця, і що багаті й бідні мають різні інтереси. Без конфліктів, які відкрито обговорюються, немає демократії. (…) Наш театр, моя робота – це останній соціалістичний виняток. Сьогодні державою фінансується наша поразка. Не має значення, скільки людей приходить у театр. Я живу в епоху, коли роблю зліпки з реальності й не знаю, чи це взагалі кому-небудь потрібно. Єдине, що залишається – це вселяти в людей мужність чинити опір, неважливо, де людина працює – в Дрезденському банку чи на телеканалі, вона повинна бути вільна й мужня» – казав Франк Касторф у одному з інтерв’ю німецькій газеті.

Франк Касторф залучає до роботи у Фольксбюне європейських зірок – швейцарського режисера Крістофа Марталлера та хореографа Іоанна Кресніка (Креснік ставить у Фольксбюне скандальні «120 днів содому» маркіза де Сада) й відкриває нові неповторні таланти – режисера-акціоніста Крістофа Шлінгензіфа й драматурга Рене Полеша.

«Мистецька, духовна робота може бути чимось утопічним, поза полем важливості. В роботі один з одним ми можемо бути вільними. Це як світло іншого суспільства. Тому ієрархії в театрі абсолютно нудні. У театрі панує хороша анархія. Спільна вистава, до якої належать і глядачі, створює свою власну реальність». (Франк Касторф).

«Мейстерзінгер» за Ріхардом Вагнером – одна з таких ансамблевих вистав: робітники Фольксбюне – люди з цехів, робочі сцени, секретарі, кухарі з театральної їдальні, гардеробщиці, буфетчиці формують народний хор – «гезамткунстверк».

У 20-х роках минулого століття на сцені Фольксбюне працює Ервін Піскатор. У 1920-х у Народному театрі йде «Брехня» Володимира Винниченка. У 2006 році український «enfant terrible» Андрій Жолдак на запрошення Франка Касторфа ставить «Медею» й показує цензуровані харківські «Ромео і Джульєтту».

Окупація театру – соціальна скульптура – практика прямої демократії

Призначення арт-куратора Деркона новим інтендантом Фольксбюне трактувалося як катастрофа, перетворення найрадикальнішого репертуарного театру на фестивальний арт-центр із короткотерміновими контрактами, скороченням персоналу й абсолютним нищенням солідарного колективного театру, яким була Фольксбюне за художнього керівництва Касторфа. Взагалі таке політичне рішення стало шоком для всіх, адже Кріс Деркон має кураторський досвід (бельгієць був директором лондонської арт-галереї Tate Modern), його керівництво Народним театром сприймається більшістю театральної спільноти як неминуча комерціалізація мистецтва й перетворення самобутнього театру на фестивальний центр з подіями, які продаватимуться багатим туристам.

Листи-обурення, критичні статті, онлайн-петиція з 40 тисячами підписів з вимогами залишити Касторфа худруком і не руйнувати унікальний театр-ансамбль не допомогли змінити рішення Культурного департаменту Берліна. І тоді активісти мистецького колективу Staub zu Glitzer (у перекладі з німецької – «пил перетворюється на блискітки», аналогія з пацифістськими словами пророка Ісаї «мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи») захоплюють театр. Staub zu Glitzer – це переважно студенти філософського й культурологічного факультету Гумбольдтського університету (до речі, в цьому ж університеті Франк Касторф вивчав у 1970-х рр. театрознавство), молоді режисер(к)и й художники. Колектив протягом близько 9 місяців вів переговори з робітниками театру, аби 22 вересня (за день до виборів у німецький парламент) мирно захопити театр і цим анонсувати «B 61-12» (метафора: театр тепер – атомна бомба) «колективну, трансмедійну міметичну театральну виставу». Активісти вистави B 61-12 виступали не проти Кріса Деркона як особистості, а проти політичного рішення Культурного департаменту міста Берлін усунути Франка Касторфа з посади художнього керівника Народного театру, а з ним і знищити практику локального, чи не найрадикальнішого репертуарного театру сучасної Німеччини.

«Берлін зараз у статусі витіснення, виключення, знищення відчуття громади, спільноти, солідарності. Така ситуація і в інших європейських столицях. Понадвисока оренда, нестабільні умови праці породили екзистенційний страх, покору та ізоляцію. З цим слід покінчити!» – йдеться у маніфесті ініціаторів вистави B 61-12.

Захопивши театр, активісти проголосили його «колективною власністю» і поставили собі за мету перетворити Народний театр на простір рівних можливостей для всіх зацікавлених (театральних режисерів, художників, кінематографістів та ін.) реалізувати свої короткотермінові й довготермінові мистецькі плани, отримати належне фінансування на їх втілення.

На думку Сари Вотерфельд, письменниці й однієї з учасниць групи Staub zu Glitzer, політична ситуація з Народним театром є своєрідною метафорою нерівності, яка віддзеркалюється в Берліні: «Ми всі живемо в ненадійних умовах. Митці, художники, режисери, танцівники – без роботи, не мають жодної фінансової опори, залежать від батьків, змушені виживати. Захоплення театру – це мирний протест проти джентрифікації, відвоювання громадського простору в еру приватизації й комерціалізації.

Окупація також засвідчила унікальний досвід прямої демократії. У активістів не було лідерів чи спікерів, всі рішення приймалися колективно на пленумах за участі всіх присутніх (як правило, на пленумах було близько 200 людей) і (що дуже важливо!) з 50% квотою жіночих голосів – незвичний досвід для зазвичай ієрархізованої театральної інституції. Також було створено комітет безпеки й обізнаності, аби попередити вандалізм майна театру й расистські чи сексистські висловлювання, агресію.

На жаль, низовий протест не знайшов підтримки серед нового колективу Народного театру, а Кріс Деркон не погодився на утопічну пропозицію протестантів долучитися на рівних до колективного управління театром. Шість днів тривала окупація театру, а на сьомий Деркон викликає поліцію й примушує активістів покинути театр. «Пан Деркон у супроводі своїх драматургів-поліцейських», – жартували учасниці протесту…