Taking The Stage - 2018
- Ukrainian Theater
- Oct 21, 2018
- 6 min read
Минулого тижня в Києві показали десять ескізів - фіналістів конкурсу від Британської ради. Цьогорічна тема фестивалю: “Відкрите суспільство: чи є минуле прологом?”.
Дні показів пройшли, трійку переможців обрано, пристрасті вщухли і можна спокійнісінько згадати як це було. 12 і 13 жовтня, традиційно на Сцені 6 були показані 10 начерків вистав, заснованих на британських текстах. Із загального масиву ескізів рівно половина представлених - київські, два львівських , решта - з Одеси, Херсона та Чернігова.
Текст: Ксенія Реутова
Фото надані прес-службою Taking The Stage
Це вже четвертий Taking the stage в Києві, який, мабуть, стане щорічною театральною традицією, якщо вистачить сил і ентузіазму організаторів. Робиться все можливе, щоб конкурс став всеукраїнським. Зняті будь-які обмеження з конкурсантів (ну, крім поставлених умов - інсценувати британські тексти за кілька тижнів), покази стрімлять онлайн на Youtube каналі Британської ради в Україні - тепер можна провести вечір не в компанії улюбленого серіалу на Netflix, а подивитися український театр. (Тим більше, що крім ТТS зі Сцени 6 транслюють онлайн cпекталі Дикого театру і театру Практикум, наприклад).
Бути просто відстороненим глядачем з дивана - легко і ні до чого не зобов'язує (хіба що проголосувати за фаворита, як на Євробаченні). Найбільш складна і відповідальна робота покладена на журі (цьогоріч це Джаваад Аліпур, Майя Грбузюк, Ростислав Держипільський, Стас Жирков, Джульєт Форстер, Керолайн Штайнбас).
Адже треба вибирати "з запасом", вдивляючись у перспективи ескізів, скроєних у короткі терміни. Деякі драфти виявляються лише "намацування" загального тону, настрою або лейтмотиву можливої постановки, деякі - навпаки - губляться в деталях.
До речі, крім основного конкурсу пітчингу ідей, цього року проводилися також майстер-класи від членів журі, корисні для співробітників всіх сфер театру: режисерів, акторів, сценографів, менеджерів, критиків, драматургів і журналістів. (Незручний тільки розклад, коли, наприклад, хочеш і до Гарбузюк - послухати про Варліковського, і до Держипільського на тренінг, але обидва івенти призначені на ранок, і тут хоч розірвись!)
Із конкурсних робіт найяскравішими (обережно: суб'єктивність!) здалися роботи Тамари Трунової (“Усі чудові речі”, Д.Макмілан), Ірини Ципіної (“Аліса в Дивокраї”, Л.Керрол), Джека Кловера (“Інститут національного забуття”). Однак думка журі і глядацьке голосування зійшлися не на користь PostPlay і замість Кловера одним із трьох переможців конкурсу стала Ната Бударіна з "Коханцем" Г.Пінтера.
Нагадаємо список фіналістів проекту:
Режисер Макс Афанасьєв і Херсонський обласний академічний театр ляльок у співпраці з Totem Centre Theatre Lab – «Далеко», Керілл Черчілл;
Режисер Тимофій Бінюков та Одеський обласний театр ляльок – «Фермер Джайлз із Хему», Джон Р. Р. Толкін;
Режисер Ната Бударіна та Український малий драматичний театр – «Коханець», Гарольд Пінтер (Київ);
Режисер Марія Грунічева на сцені Малої опери – «Розенкранц та Гільденстерн мертві», Том Стоппард (Київ);
Режисер Лариса Діденко та Перший театр для дітей та юнацтва – «П’ятидесятниця», Девід Едґар (Львів);
Режисер Джек Кловер та PostPlay Театр – «Інститут національного забуття», Джек Кловер (Київ);
Режисер Євгеній Сидоренко та Чернігівський молодіжний театр і театр Teatrum Mundi –«Макбет», Вільям Шекспір (Чернігів);
Режисер Тамара Трунова та театр «Актор» – «Усі чудові речі», Данкан Макмілан (Київ);
Ірина Ципіна та Перший театр для дітей та юнацтва – «Аліса в Дивокраї», Льюїс Керрол (Львів);
Олена Щурська та Український малий драматичний театр – «Амстердам», Ієн Мак’юен (Київ).
Якими ж були ескізи-фіналісти? Давайте пригадаємо деякі з них.
Гумористичну казку "Фермер Джайлз із Хему" Дж.Р.Р.Толкіна Тимофій Бінюков з командою одеського театру ляльок спробували адаптувати на український манер цілком очікуваними прийомами. На рівні тексту ("Слава Середньому Королівству!" - "Героям Середнього Королівства слава!"). На рівні картинки (жовто-блакитні лопасті вітряка). На рівні образів (нікого велетень у білому дзюдогі, який намагається вкрасти корову, не нагадує?). І все це в дусі "книги, що ожила", на сцені стоїть майже в людський зріст розгорнутий томик Толкіна, ілюстровані сторінки його служать задником і ширмою, а по планшету сцени пересуваються плоскі картонні ляльки на тростинах. Виглядало все це симпатично, але місцями абсурдно (наприклад, постріл з невидимого мушкетона або корова, яка “застрягла” у хмарах). До того ж простір Сцени 6 не розрахований на камерні лялькові вистави: цілком імовірно, що з задніх рядів картонних персонажів без бінокля не розгледіти.
"Алісу в Дивокраї" Першого театру для дітей та юнацтва вирішили прийомами театру тіней. Головною проблемою тут постають питання інакшості та самоідентифікації, які озвучуюься вже наприкінці. Після фантасмагоричних "митарств" у країні тіней, після зустрічі з наземними і підводними мешканцями, після злих глузувань фантастичних істот, що мешкають в газетних заголовках TheGuardian, New York Times та інших авторитетних видань, після божевільного чаювання з мордобоєм. Після всього цього Аліса звертається до глядача з таким простим, але таким же складним питанням "Хто я?".
В ескізі продемонстрували великий потенціал як тіньового театру, так і поєднання його з проекційною сценографією і текстом. Інша справа, що роботу ще відточувати і відточувати на предмет технічності - не всі, скажімо, "композиції з тіл" зчитувалися на раз (поки котик не занявчав, він здавався жабою). Але це вже завдання на довгу перспективу, яка у фіналіста TTS безумовно є.
Для ескізу роману Ієна Мак’юена "Амстердам", за який той отримав Букерівську, премію, сильно заморочились. Грим-маски, де чорним прокреслені старечі риси обличчя, величезна кількість надутих медичних рукавичок на сцені, заспиртовані голови Вернона і Клайва в трилітрових банках, і навіть музикант з трубою, який "озвучує" дії. У цьому фарсовому, екзальтованому відрізку з перевдяганнями і різними способами обігравання рукавичок, складно було прорватися через текстові масиви, і розібратися хто-є-хто у сплетінні любовних інтриг Моллі та її чоловіків. Проте, похмурий настрій роману було вхоплено: через ті ж нескінченні рукавички, які іноді голосно лопалися під ногами акторів. Через банки з головами і бирки на пальцях ніг (натяк на майбутню подвійну евтаназію). Мабуть, це випадок, коли зайва прискіпливість до деталей працює не на користь ескізу, в намаганні продемонструвати весь можливий потенціал прийомів і знахідок "повнометражної" вистави.
Метадраму Керілл Черчилл "Далеко" режисер Макс Астаф'єв і команда Херсонського театру ляльок спробували вивести через такий собі атмосферний саспенс. Під тужливе гітарне "спати-спати-спати" на задник проектували зациклене відео із зловісними голими вітами дерев. Це – перша дія п'єси, в якій Джоан не може заснути і розмовляє з тіткою Харпер. Це – фактично, пролог до апокаліпсису. П'єса була написана під враженням від подій 1999 року в Югославії, проте є універсально для будь-якої кривавої історії в світі. Страшні події знищень і розстрілів у тексті залишаються десь "там, далеко", але номінально присутні в діалогах, під час виготовлення дизайнерських капелюшків, в яких розстрілюють людей, і в фінальному абсурдному до неможливості монолозі, де війна зводиться в такий абсолют, що не знаєш на чиєму боці навіть річка або комахи.
В цілому, крім атмосфери передчуття біди і якогось ірраціонального страху непоправного, нічого іншого в ескізі не було чітко артикульовано. Проте повну версію вистави хотілося б бачити на українському кону.
З "П'ятидесятницею" Девіда Едгара в Києві приблизно знайомі – завдяки постановці Ольги Данилюк у театральній лабораторії Мистецького Арсеналу. Тепер з'явилася можливість оцінити візії режисерки Лариси Діденко. Львів'яни вхопилися за релігійний і національний аспект, і створили ескіз до колоритної музично-драматичної, по суті, вистави. Хоча візуально все досить умовне і строге: чорний одяг, що відрізняється тільки за кроєм, чорні скорботні парасольки, жодних яскравих проекційних задників із фресками або полум’ям.
Так, друга дія, котру взяли на ескізний показ (сцена суду), починається церковними співами (“Достойно є”), а закінчується народною лемківською “Душко моя”. Сам же судовий процес вирішили через колективну хореографію з граблями.
“Інститут національного забуття” Джека Кловера спільно з PostPlay міг би стати переможцем. Тому, що PostPlay. Тому, що Джек Кловер. Тому, що в спектаклі задіяна Марія Хомутова зі своєю стовідсотковою переконливістю на рівні присвоєння тексту. Тому, що своєю роботою постплейці намагалися “запаралелити” всплеск народної самосвідомості у Шотландії з націоналістичними настроями в Україні. Порівнюючи те, як “у нас” і “в Європі” відносяться до незгодних із “нестачею погромів” за ідею, в той час, коли “понад усе” перестало бути “über alles”, коли впав перший пам’ятник, коли розвіюються “вологі мрії колонізаторів”, творці вистави іронічно, через зонги, ставлять діагноз (передусім - нам) про комплекс жертви, і яким він прекрасним здавався багато років поспіль. “Інститут національного забуття” говорить про важливість пам’ятати ким ми є в межах розумного, бо навіть “Skyе boat song” (шотландська фолк пісня, присвячена втечі Карла Едуарда Стюарда після Куллодену) була написана англійцем.
"Всі прекрасні речі" Тамари Трунової за п'єсою Данкана Макміллана - мабуть, найбільш цілісний з ескізів, де на сцену не було винесено нічого зайвого, крім самої суті. П'єсу розширили до рівня колективної психотерапії, де в образі Оповідача виступають одразу десять жінок. Всі вони, схоже, не професійні акторки. Всі - різного віку і різної комплекції, яка демонструється без сорому в бавовняних червонувато-коричневих колготках, білих трусах і майках.
Минуле - пролог - тут на відео, в якому учасниці вистави відверто говорять про свій дитячий травматичний досвід і про найпрекрасніші речі - теж з дитинства. З їхніх обличь складено колективний збірний персонаж, всі жінки на відео носять чорну перуку, всі зняті анфас, обличчя плавно перетікають одне в одне на монтажних склейках.
Дружнім колективом, тримаючись за руки і повторюючи короткі репліки, дівчата викликають із залу глядачів-чоловіків і пропонують "зіграти" нескладні ролі. Наприклад, стати ветеринаром, який присипляє домашнього пса на прізвисько Серотонін. Або трохи побути татом, який намагається пояснити, чому мама хотіла накласти на себе руки. При цьому "перший досвід смерті, коли той, кого ти любиш, стає річчю" обігрується з належною мірою чуйності і багатошаровості смислів. Тому, що улюбленим Серотоніном стає пальто, зняте з "випадкового" глядача. Дбайливо згорнене, воно ритуально передається з рук у руки, а потому колективно "присипляється" дотиком пальця. В цьому акті демонструється буквально, як померлий «перетворюється на річ, з якою доведеться розстатись». І через нього ж – спроба пережити хворобливий тригер. У фіналі, правда, чарівну простоту ескізу порушує штучний сніг, але ж виглядає красиво.
Таким був цьогорічний Taking the stage від Британської ради. Якщо ви не встигли подивитися - надолужуйте у зручний час.
Записи стрімів обох днів конкурсу на Youtube:
Kommentare