Стенограма лекції театрознавця та історика українського театру Наталі Єрмакової прочитаної в рамках виставково-освітнього проекту «Курбас у Києві» до 130-річчя від дня народження Леся Курбаса. Друкується за редакції УТ.
Текст: Наталя Єрмакова
Театр - це мистецтво комунікації. Однією з функцій театру є діагностика майбутнього. Не завжди. Дуже часто театр просто констатує те, що відбувається. Але є такі форми театру коли він виходить за межі констатації в сферу прогностики, пророкуючи майбутнє та провокуючи суспільство. Безперечно, театр Леся Курбаса був саме таким. Поганий той театр, який не встигає бути попереду суспільства. Хороший театр він завжди, хоч трохи, але виходить на перед. Існувати в такому театрі – це проблема. І великі театральні епохи вони великі тим, що змінюється не лише обличчя театру, змінюється публіка.
Мистецтво світогляду
Це головне, напевно, що зробив Лесь Курбас з українською публікою: він її змінив. Він змінив принцип розуміння театру, стосунки з театром. І головне він змінив уявлення про те, які вимоги можна висувати до театру. До нього ніхто не був таким сміливим у цьому сенсі. Курбаса не існує без його учнів, оскільки Курбас, передовсім, це сукупність людей яких він виховав, і тих кого виховували його учні. В цьому сенсі мистецтво його театру є дуже особливим. Тому що він створив не театр, він створив особливий тип сценічної культури, де театр безперечно займав центральне місце. Але довкола театру було багато чого іншого у чому себе зреалізував і сам Курбас і його учні і учні його учнів.
Курбас створив таку систему театру в центрі якої стоїть ідея отримання нового досвіду.
От, наприклад, нещодавно вийшла книжка учнів Миколи Мерзлікіна, про Мерзлікіна. А а Мерзлікін був серед тих, хто створив разом зі своїми колегами книжку про свого вчителя Михайла Верхацького. А Верхацький, Василько та інші були тими, хто створив свою книжку. Ми у цьому не можемо не бачити дуже високого і специфічного наслідування традиції. Театр це мистецтво прямого контакту. Театр який не може розширити свого контакту - хворий. І вперше, в Україні такий театр створив саме Лесь Курбас. Він це зробив не тому що мав такий план, а тому, що він належав до рідкісної категорії театральних діячів, які все життя будували різний театр, інший. Його театр щоразу був інший. У своїх творчих пошуках він щоразу відкидав те, що нещодавно було в нього символом віри. Це не тому, що він переосмислював якусь істину, розчаровувався в ній. А тому, що у нього була можливість подивитись на світ іншими очима. Бо він був одним із тих режисерів, які розуміли, що театр це мистецтво світогляду. І режисура це культура світогляду. Нічого іншого. Режисер чи людина деміург, це людина яка творить інший світ і цей світ має весь час змінюватися. Курбас створив таку систему театру в центрі якої стоїть ідея отримання нового досвіду. Весь час. Театр це мистецтво яке весь час потребує оновлення досвіду. Якщо театр не може оновити свій досвід, вважайте що йому страшенно не пощастило. Український театр на межі ХІХ- ХХ століть стояв перед необхідністю радикально змінювати досвід, але не знав як.
Оновлення досвіду
У 1917 році Лесь Курбас створює театр студійного типу - «Молодий театр» де показує, що є така методика, яка дозволяє отримувати новий досвід. А студійна робота це єдина можлива форма отримання нового досвіду в театрі. Для цього йому була потрібна спеціальна ситуація. Це ситуація студійного театру в якому були дві основні сили акторів з різним мистецьким походженням: одні були лисенківці, (студенти та випускники драматичного відділу Київської музично-драматичної школи імені Миколи Лисенка), а інші - галичани. Галичани володіли культурним досвідом європейського штибу, що вони його отримали будучи частиною Айстро-Угорської імперії. Власне, вони були набагато більш інтегровані в культурне середовище ніж це було можливо лисенківцям-киянам які були у складі Царської Росії. Театр лівобережжя весь час існував в умовах різного роду заборон. Він, власне, то існував , то не існував. Тоді як в «Молодому театрі» виникла ситуація взаємообміну досвідом між галичанами та лисенківцями. Там утворилася спільнота людей, які були здатні зрушити український театр. Більше того, Курбас своєю діяльністю створив особливу модель в середині якої здобуття досвіду відбувається найбільш функціонально доцільно. Це форма режисерського театру.
Режисерський театр, який може сприяти у студійній формі оновленню досвіду, це театр, який діє одним шляхом: опанування різних стилів і навіть стилізація.
До Курбаса такої форми театру як режисерський театр в країні просто не існувало. Він називав це театром єдиної віри. Це був театр, який мав себе озброїти особливим розумінням не лише світу, не лише театральних технологій, а й встановити новий стосунок актора і середовища. Себто, саме тоді зародилася сценографічна культура, нове уявлення про простір і його роль у сценічній дії. З'явилося розуміння професії сценографа: сценограф це тільки той театральний художник, який разом з режисером формує сценічну дію. Без цього режисерський театр неможливий. Режисерський театр, який може сприяти у студійній формі оновленню досвіду, це театр, який діє одним шляхом: опанування різних стилів і навіть стилізація. На той момент український театр, який кожен вечір грав «Гоп, мої вареники!» протягом усього ІХХ століття, - наступного вечора грати Вільяма Шекспіра, а потім Лесю Українку не міг. Фактично у нього не було технологій для того, щоб входити в образи іншого мистецького змісту. Видатний театральний критик того часу Петро Рулін казав про цей період роботи «Молодого театру», що це була спроба охопити всі ті стилі, які раніше український театр просто не знав.
Нова концепція людини
В рамках роботи у «Молодому театрі» (1917-1919роки) Курбас ставить ще одне надскладне, як для початківця, завдання: створити нову концепцію людини в українському театрі. Особливо цікавим було те, що він знайшов унікальну систему поєднання особистості і натовпу: важливий момент для експресіоністичної культури: маса і людина опинилися у набагато складнішій структурній ситуації. Нічого подібного український театр до цього не знав. Треба розуміти, що це було у той час, коли ще не закінчилася Перша світова війна. При цьому, ніхто їм ніяких грошей не давав - вони всі десь працювали. За цієї ситуації створити такий особливий тип сценічного видовища і сценічного колективу, це означає, передовсім, створити нові вимоги і умови для митців і публіки. Саме в цьому театрі зародилася плеяда тих, то стали зрештою його учнями і послідовниками: Марко Терещенко, Гнат Юра, Василь Василько. Це були люди в хорошому сенсі маргінальні. Вони бралися за все, могли все, не боялися ніякої театральної роботи.
вставка
Особливо цікавим було те, що він знайшов унікальну систему поєднання особистості і натовпу: важливий момент для експресіоністичної культури: маса і людина опинилися у набагато складнішій структурній ситуації.
І якщо казати про це покоління, треба згадати галичан: Фавста Лопатинського, Володимира Калина, Йосипа Гірняка, Амвросія Бучму – всі вони є учнями Леся Курбаса і були носіями зовсім іншої (по відошенню до наддніпрянщини) театральної традиції зустріч з якою дала свій результат, саме тоді, коли було поставлено таке складне завдання до колективу. Фактично він створював першу українську театральну школу. В цей самий час за короткі три роки існування при «Молодому театрі» було створено ще й студію, де навчалися такі люди як Борис Тягно, Поліна Нятко, Гнат Ігнатович та багато інших. В цей період Курбас формує навколо себе творчу спільноту об'єднану спільною метою: всі вони усвідомлювали необхідність робити український театр у відповідності до високих стандартів європейського мистецтва, авангарду, експресіонізму.
Нагальна потреба інтелектуалізації
Курбас мав чітке уявлення про те, що український театр потребує такої важливої речі як потужна інтелектуалізація. Брак розвинених основ інтелектуальної культури в театрі, відчутний навіть сьогодні. Недорозвиненість цієї сфери є дуже пагубною. Йдеться не про брак раціоналізму, а про брак розвиненості інтелектуальної бази акторської творчості. Саме на це були спрямовані перші спроби Курбаса у сфері акторського мистецтва які ми зараз називаємо “система перетворень”, що насправді, є способом загострити асоціативні процеси в самому театрі. Курбас вважав проблему асоціацій в театрі однією з головних.
Брак розвинених основ інтелектуальної культури в українському театрі, відчутний навіть сьогодні
І він був абсолютно правий. Бо публіка асоціює під час вистави так само потужно, як театр вибудовує сценічний образ попередніми своїми репетиційними зусиллями. Все це ті процеси, які розширюють простір сценічного образу і саму виставу. Сама вистава є процесом асоціювання двох сил: тих людей які в залі, і тих людей, - які на сцені. Без цього не існує театральна вистава. І саме це інтелектуалізувало український театр – культура перетворень побудована на процесах розвитку асоціацій. Ще одна проблема якій режисер приділяв багато уваги - проблема ритму. Сценічного ритму, ритму у виставі і ритму як важливої складової сценічного образу. Фактично всі знають біологічну силу ритму і важливість ритму для будь якої людини. Ритм – це стрижень акторської професії і без відчуття ритму не буває режисури.
Нова ідеологія
Курбас серйозно думав про розповсюдження “нової ідеології” на ширші верстви театру. Така можливість випаде йому пізніше. Але ідея виникає за часів «Кийдрамте» - “мандрівного” театру де вперше українською мовою заговорив Вільям Шекспір. Це була та епоха (1920-1922роки), коли театр поневірявся під час Громадянської війни по українській провінції. І публіка у них була не розбалувана польськими та російськими гастролерами, подібно до столичних глядачів - це була звичайна українська провінція. І саме там з'ясувалося, що людей які йдуть за новою театральною ідеологією дуже багато. І коли у 1922-му році у Леся Курбаса з учнями виникає ідея і можливість створення театру, то сам він був дуже проти. Бо вважав, що українському суспільству потрібен не новий театр, а нова театральна культура. Культура - це не окремий театр з новою прогресивною театральною програмою, це ціла система різних заходів і засобів. Ось тоді і виникає акторська і режисерська “березільська школа” - Мистецьке об'єднання «Березіль» (МОБ).
Інститут на виробництві
Курбас був людиною яка точно розуміла, що треба не йому, а взагалі що треба. Він притягав до себе найкращу частину українського суспільства. Якщо хтось щось тямив у мистецтві, то він не міг не тягнутися донього. Біля Курбаса були найцікавіші українські літератори (Михайль Семенко, наприклад). З ним працювали найкращі українські композитори: Юлій Мейтус Анатолій Буцький, Михайло Вериківський. Художники: Анатоль Петрицький, Вадим Меллер (весь курс який він вів у художньому інституті, перейшов працювати до Курбаса де вони створили так звану “макетну майстерню” у «МОБ»). У «МОБ» була перша режисерська школа. Михайло Верхацький називав цю школу “інститут на виробництві”. Тут постійно вчилися, створювали теорію режисури, писали перший у світі словник театральних термінів (правда не дописали бо мали замало часу), ставили вистави - і це все одночасно. Не спочатку вчилися, а потім - ставили. Режисери-лаборанти керували окремими студіями-майстернями. А були це: Василь Василько, Гнат Ігнатович, перша українська режисерка Зінаїда Пігулович, Леонтій Дубовик, Олександр Балабан - всі кращі українські режисери були учнями Ляся Курбаса. Що стосується акторів, окрім того, що у них був регулярний тренінг, пластика, сценрух, бої, танець… з вихованцями «МОБ» працювали Надія Шуварська, Василь Верховинець, Броніслава Ніжинська. Крім того у них були щоденні заняття з “практики сцени”. Тут вони вивчали, що таке імпровізація, пауза, інтуїція в акторській творчості. Ці заняття були обов'язковими для відвідання не лише театральними акторами і режисерами, але, також, їх мали відвідувати театральні художники. Бо принцип був один — створити школу. Окремо існувала станція «Мова та голос». Навіть театральний музей було створено у 1923 році музейною комісією «МОБ». Вони за перший рік зібрали тисячу експонатів. Коли поїхали до Харкова, лишили, описані та систематизовані матеріали Академії наук України. В них була кіно-фото лабораторія. Вони вивчали досвід Франсуа Дельсартра і багато чого іншого. Навчання тут відбувалося двадцять чотири години на добу і не обмежувалося суто театром. “Березільці” слухали лекції професорів Київського університету, самі писали тексти на тему сучасної української поезії, сучасного українського експресіонізму. Створюється театральний журнал “Барикади театру”, працюють з кіно. Дуже багато хто з його учнів стали кінорежисерами: за 10 років вони зняли майже 50 фільмів. Не кажучи вже про те, що всі актори «МОБ» багато знімалися. Учнів у Леся Курбаса було надзвичайно багато.
Місія можлива
«МОБ» формував певний тип діяльності, який є дуже вимогливий до моральних якостей людини. У Курбаса було дуже точне розуміння місії театру. Він казав, що театр апелює до мас, і разом з тим до кожної окремої людини. В цьому головна загадка і складність театрального мистецтва яку він дуже точно розумів. Через те він перший налагодив в українському театрі анкетування публіки: було проанкетовано усі київські вистави. Напевно головним є те, що свого часу ним було правильно сформульоване питання стосовного того «що нам треба»? Відповіддю стало створення мистецької лабораторії, яка спробувала зреалізувати цю ідею, поставити на практичні рейки. Всі його учні вважали своїм святим обов’язком нести у світ те, що вони навчилися у Курбаса, навчати інших людей — тих хто за ними.
Матеріал вийшов друком у журналі "Український театр" №1, 2017.
Нагадуємо, що з 17 жовтня по 2 грудня 2018 року в Мистецькому Арсеналі триватиме виставка «Курбас та нові світи».
21 жовтня о 14:00 – відбудеться Лекція-диспут Наталі Єрмакової та Ірини Чужинової «У світ(л)і Леся Курбаса».