'Пушкін. Плем'я': пародія на шедевр

Про прем'єру Олександра Середіна в Харківському театрі ім. Пушкіна за мотивами твору Булгакова "Останні дні", у якій цитатність - не лише художній прийом.

Текст: Ольга Дорофєєва

З усіх харківських театрів найбільш консервативним колективом, що десятиліттями демонструє вірність класичній театральній естетиці, традиційно прийнято вважати театр ім. О. С. Пушкіна. Несподіваній зміні репутації сприяло відкриття в 2017 році малої сцени – простору, як водиться, відкритого для експериментів та пошуків (вже те, що її досі не було, сигналізує про відсталість від загальних тенденцій, бо більшість українських державних театрів давно освоїли такі майданчики). Навіть в самій назві нової сцени – «Портал на Гоголя 8» – демонстративно заявлена її самостійність, відокремленість від театру, а, отже, і від його традицій.

Три вистави, що вже вийшли в цьому просторі, позначені сміливими режисерськими рішеннями і нетрадиційною для театру манерою існування актора на сцені. До речі, для реалізації такої реформи в колектив протягом останнього сезону були взяті двоє молодих режисерів та група акторів. Найбільш радикальною в сенсі оновлення засобів виразності видалася нещодавня прем’єра (11 травня 2018) – вистава режисера Олександра Середіна «Пушкін. Плем’я» за п’єсою М. Булгакова «Останні дні (Пушкін)».

Вистава вже стала резонансною подією і викликала бурхливі реакції як в професійному середовищі, так і в широкому глядацькому колі. Режисер пропонує сміливе трактування п’єси, вдаючись до естетики постмодернізму, з притаманними цьому напряму еклектичністю, іронічністю інтонації та відвертістю.

http://lenta.kharkiv.ua/

Є у виставі і звичні провокаційні прийоми, як-от оголені актори, що вже давно не виглядають новаторством, однак саме в цьому театрі набувають рис чогось надзвичайно революційного. Показово провокаційним є і просто вибір матеріалу – замах на орієнтири високої класичної культури одразу декількох епох, ще й в стінах театру, де Пушкін є емблемою. Для створення своєї інтерпретації сюжету режисер зруйнував булгаковську художню систему та запропонував абсолютно іншу. Суттєвих змін зазнав сам текст, з якого були вилучені ряд персонажів та сцен, натомість були вигадані нові герої, вмонтовані шматки інших творів. Невербальні ж образи вистави відверто суперечать чи не всім звичним канонам сприйняття пушкінської епохи, розкривають зовсім неочікувані мотиви вчинків, створюють несподівані асоціації.

На відміну від п’єси, у виставі з’являється сам Пушкін (актор Олександр Крівошеєв), визначальною характеристикою якого стає наявність у поета африканського коріння. Тема дикунської, язичницької культури у виставі є однією з провідних: більшість сценографічних елементів зроблено з бамбукових стовбурів (художник – Катерина Колесниченко), актори вдягають ритуальні маски, запальні барабанні ритми створюють один з музичних лейтмотивів.

Образ первісного світу з його нестримними інстинктами набуває водночас і пародійного, і метафоричного значення у трактуванні суспільного ладу та людських взаємин, а іноді – постає як символ безкомпромісної свободи самовираження та вивільнення сексуальної/творчої енергії.

Незрозумілою цивілізованій людині мовою вигуків та скриків промовляє свої вірші Пушкін, супроводжуючи їх музикою бонгу, хоча вдягнений він у традиційний чорний фрак та циліндр (в деяких сценах з’являється оголеним). З самого початку актори в костюмах своїх персонажів віддаються ритмам шалених танців, а в фіналі вистави, звільнившись від свої ролей в цій історії, а з ними й від одягу, перетворюються на дике плем’я в ритуальному екстазі.

В конфліктному протистоянні стихії пушкінської творчості подано образ іншого світу, де культивуються норми, начебто більш цивілізовані, але за рівнем жорстокості та грубості – не кращі за дикунські звичаї. Тих, хто знущається над поетом та доводить його до смерті, багато, і вони протистоять Пушкіну на різних рівнях. Опонентом виступає поет Бенедиктов (актор Богдан Кривошеєв) в образі шаржованої зірки шансону, карикатурного представника сучасної низькопробної масової культури. Уособленням влади як інституту насильства над особистістю і людською гідністю постають грубі й цинічні жандарми в міліцейській формі, на чолі з начальницею Дубельт (актриса Марія Ванєєва), вульгарною владною жінкою з виразним атрибутом сучасного модного несмаку – черевиками леопардового кольору.

Б. Кривошеєв в ролі Бенедиктова

rusdrama.com

Окрім цих персонажів зі світу «жлобства», що виступають пародією на сучасні суспільні цінності, у Пушкіна є вороги і з кола витонченої, але так само підступної аристократії 19 століття. Пародійними, але дещо стилізованими під пушкінську добу є Микола І, Геккерен, Дантес. На рівні зовнішніх характеристик ці персонажі зберігають чи не найбільше ознак зі світу п’єси. Приміром, в образі Дантеса (актор Олег Маковійчук) до абсурду доведена його жіночність: в одній зі сцен він з’являється в елегантній спідниці – так увиразнюється лінія складних стосунків з Гончаровою (Ольга Кривошеєва).

Цікаво, що в такій експериментальній, складній за структурою виставі співіснують актори різних поколінь, досить органічно поєднуються прийоми психологічного театру та брехтівського «відсторонення». До речі, принцип акторського існування в підкреслено беземоційній манері був використаний Олександром Середіним і в попередній роботі, – «Гимнастический козёл» – де він перетворювався на елемент естетики абсурду. В «Пушкін. Плем’я», що включає прийоми різних естетик, не всім акторам вдається витримати необхідний тон, зберегти виразність і при цьому не вдатись до кривлянь.

Драматургія вистави – це контраст настроїв: поряд з достатньо спокійними драматичними сценами виникають заряджені потужною енергією пластичні, або ж відверто естрадні номери.

Це дозволяє режисерові тримати темпоритм вистави, де лінії про крихкі духовні орієнтири людини будь-якої епохи, що постійно перериваються натиском брутальних інтонації сучасного світу, є свідомо обірваними.

www.078.com.ua

Режисер створює виставу з виразно провокаційну, подекуди переходячи на кітч, сміливо використовує характерні для сучасного театру засоби, і це свідчить про принципово новий рівень сценічної культури в Харківському театрі ім. О. С. Пушкіна. Стиль мислення Олександра Середіна, арсенал його прийомів має багато спільного з сучасною російською режисурою – в найбільш наближеній до Середіна естетиці працює відомий скандальними роботами на сцені МХТ Костянтин Богомолов.

Схожість художніх прийомів Олександра Середіна та московського колеги впадає в око у виставі «Пушкін. Плем’я» одразу. Але абсолютно вражає те, з якою впевненістю молодий режисер використовує богомолівські фірмові трюки, видаючи їх за власні знахідки.

При детальному аналізі театральної лексики «Пушкін. Плем’я» можна помітити безліч скопійованих, перенесених прийомів, достатньо грамотно вмонтованих у виставу. Серед найочевидніших – образ Бенедиктови-зірки шансону, з усією грубістю та «понтами» такого персонажа, з власною музичною темою. У виставі МХТ «Идеальный муж» роль зірки шансону грає Ігор Міркурбанов, виконуючи навмисне оформлений як естрадний номер один з хітів цього музичного жанру. Навіть такий нюанс як кольорове забарвлення піджаків цих героїв видає геть невипадкову схожість, а про функцію образу у виставі годі й говорити.

Костянтин Богомолов дуже часто використовує в якості «недоречного», шокуючого контрасту поп-музику – і це стає одним з домінуючих прийомів у Олександра Середіна, причому й самі пісні повторюються. В «Пушкін. Плем’я», в сцені смерті поета, Дубельт, щоб заспокоїти Гончарову, передає їй кокаїн, після чого лунає хіт «Снег кружится, летает, летает», збагачуючи коло асоціацій «завірюха-білий порошок в пакеті». У виставі «Идеальный муж» ця ж сама пісня звучить після сцени, де фігурує кокаїн, тобто використовується в подібному контексті.

Вистава К. Богомолова "Борис Годунов"

lenkomteatre.ru

До найбільш впізнаваних прийомів Костянтина Богомолова належать і титри, що доповнюють і коментують дію в наївних до абсурду формулюваннях. Так само діє режисер «Пушкін. Плем’я», подаючи на екрані фрази, що іронічно пояснюють події вистави. Один з найбільш улюблених богомолівських образів, що з’являється в декількох виставах – недолугі й грубі «мєнти» з дубинками. Виразні образи осучаснених жандармів у виставі Олександра Середіна набувають саме таких рис.

Як відомо, естетика постмодернізму передбачає цитування інших творів, посилання на знані мистецькі шедеври. І в сучасній режисурі подібних прикладів безліч. Однак справа в тому, що Олександр Серєдін подає як власний авторський стиль цю естетику трешу й пародії, бо ж при спробі це «відняти» – у виставі майже нічого не залишиться.

Вкрай неприємно, що автори «Пушкін. Плем’я» намагаються виглядати прогресивними сучасними митцями, при цьому маючи харківських глядачів за недалеких провінціалів.

Невже наше виправдане політичними подіями «бойкотування» російського контексту, або відсутність запису касових вистав Костянтина Богомолова в мережі дає режисерові право порушувати елементарні закони професійної етики?

Звісно, «Пушкін. Плем’я» – гучна харківська прем’єра, що стала важливим досвідом для колективу. Шкода, що долучення Харківського театру ім. О. С. Пушкіна до сучасного театрального контексту відбулося, на мій погляд, не зовсім чесним шляхом. І, чи не прикметно, що вистава Олександра Середіна, зроблена в навмисне пародійному ключі, сама є пародією на роботи знаного режисера?..