PORTO FRANKO-18: шок і метадрама

Команда УТ підготувала лонгрід про найбільш яскраві події театральної програми PORTO FRANKO-18.

Фото: Христина Костецька , Анастасія Мантач,

Юлія Остроушко, Настя Телікова, Артем Галкін

У період 13-17 червня Івано-Франківськ вже вп’яте (щоправда, з паузами і перервами між 2011 та 2016) став «відкритим портом» для різних сфер сучасного мистецтва. Цього разу – не просто портом, а «повітряним портом». Техно-антураж створювали гвинтокрили на вулицях міста, а головним символом фесту був герой шоу-відкриття – літак AN-2. Якщо ж окинути оком саму театральну програму (минаючи кіно, музику, «поезофонію») - можна розпастися, як ртуть, на тисячу дрібних частинок: подій так багато, що подивитися абсолютно все не вийде ніяк. У гонитві за «найсмачнішим» організатори досягли цього року чималих висот, але сильно ускладнили життя глядача, змушуючи його ледь не панікувати від багатства вибору.

Отож, ближче до «розбору польотів».

«Ні сюжета, ні бюджета» (з відгуку невідомої на виставу)

В той час як провідні світові митці, серед яких, наприклад, гуру сценарної майстерності Роберт Маккі, наголошують, що мистецтво знову звертає свій погляд на локальні історії конкретних людей, ми тільки починаємо знайомитися з темами, що стали актуальними на заході щонайменше 30 років тому.

Взаємодія людини та техніки є лейтмотивом цьогорічного фестивалю Porto Franko. Тому не випадково театральну програму відкривав австрійський балет-перфоманс з роботами «Oh, Magic!» хореографа Сімона Маєра. Як зазначив сам постановник, йому та команді було важливо в цій роботі подумати: «як люди та роботи будуть існувати разом у майбутньому?».

Протягом балету актори взаємодіють з музичними інструментами-роботами: «живий» мікрофон, що рухається по сцені й спостерігає за людьми, рояль, клавіші якого живуть власним життям, маленький кумедний робот – частина ударної установки (можна тільки уявити, скільки ця техніка коштує). Перформери (жінка та троє чоловіків) різними способами демонструють тілесну трансформацію, що має призвести до вивільнення первозданної енергії. Показовим є епізод, скажімо, коли вже оголені виконавці рухаються навколо робота-мікрофона, наче первісні люди в обрядовому танці, або ж інший – монструозно-пластично-оргазмічна сцена під звуки рейву.

Насправді ж, ми побачили досить «цнотливий» за європейськими мірками перфоманс. Як зізнаються творці, тут була спроба здолати дистанцію між виконавцем та глядачем. В ідеалі – викликати в публіки бажання й самим долучитися до «наїву» в умовах високих технологій.

І це їм не вдалося.Бажання заскочити на сцену, здерти з себе одяг, танцювати разом з акторами під ритми стробоскопу геть не виникало. Надто в умовах класичної сцени-коробки. На жаль…

Втім, для когось балет-перфоманс став одкровенням. Шок: оголене тіло на сцені академічного театру!!! (не можна не згадати про виступ гурту «ХЗВ» й скандал навколо нього: «скєпи скрєпять», у місті запасаються святою водичкою, не до роботів зовсім!). А ось одна жіночка на вокзалі в очікуванні на концерт «Вигнані з раю» досить гучно ділилася враженнями від побаченого: «Вчора дивилися австрійську виставу. Це вообще. Ні сюжета, ні бюджета. Скачуть по сцені голі та й усе!». То де ж ти, Oh, Magic священної європейсько-української інтеграції?..

«Мої кишені вщент наповнені коханням, яке нема з ким розділити»

Українським хедлайнером театральної програми стала вистава «Модільяні» Івано-Франківського драматичного театру (режисер Ростислав Держипільський). Спеціально для цієї постановки у театрі кілька місяців тому було відкрито новий дворівневий простір: «сцену-цех».

Літературна основа спектаклю – сценарій фільму Міка Девіса про всесвітньовідомого художника Амадео Модільяні. За режисерським задумом спектакль є інтерактивним, а його дія розгортається у божевільні. Саме тому глядачі, замість сидіти у затишному кріслі, лежать на лікарняних ліжках, а поруч з ними лежить і головний герой (Олексій Гнатковський): чоловік, який вважає себе знаменитим художником.

Пласти реальності та уяви переплітаються тут дивним чином: знамените кафе «Ротонда» з його богемними відвідувачами (Пабло Пікассо (Орест Пастух), його дружина Ольга Хохлова (Надія Левченко), Моріс Утрілло (Іван Бліндар), Хаім Сутін (Олексій Лейбюк) та інші), сеанси арт-терапії у лікарні, зустрічі з коханою жінкою Жанною (Ольга Комановська), яка прагне врятувати чоловіка від хвороби. Паралельно основним подіям спектаклю справжні художники малюють свої картини-асоціації. Особливістю постановки також є присутність персонажу, так званої «Живої Вікіпедії», роль якої виконує театральний критик Олег Вергеліс. Він коментує дію й розповідає факти та міфи з життя видатного художника.

«Модільяні» можна почасти порівняти з іншою виставою театральної програми, – «Чайкою» Коршуноваса. Проте не внаслідок теми митця та його творчості, а завдяки багатошаровій ігровій структурі.

Спектакль Ростислава Держипільського відрізняється ретельно вибудованими мізансценами (наприклад, зустріч Родена (Сергій Романюк) та Модільяні, у якій пластично-комічно відтворена фреска «Створення Адама»), а також розробкою зовнішньої характеристики, костюмів героїв (з одягу Моріса Утрілло звисає шмаття гальмівної сорочки, й вже дуже скоро герой насправді опиниться у божевільні).

Окремої уваги заслуговує перфоманс Олексія Гнатковського під час арт-терапії та пластична сцена – конкурс художників, у якій актори за допомогою свого тіла та фарби малюють картини. Ось де справді хочеться долучитися до дії та пововтузитися у фарбі (привіт, австрійці!). На щойно створені акторами полотна виводять відео-проекції оригіналів картин – і ось він, шедевр Модільяні: портрет Жанни Ебютерн. «Коли я пізнаю твою душу, я намалюю твої очі» – промовляє головний герой знамениту «цитату» Амадео. Однак емоційним камертоном вистави можна назвати й інший вислів художника: «Мої кишені вщент наповнені коханням, яке нема з ким розділити». Коханням до жінки чи до мистецтва? – питання, що залишається відкритим.

Лемки і Nostos Algos. Чим шкідливе театральне «вічне повернення»

Стійке в український культурі словосполучення “історична спадщина” – глибоко неаналітична категорія, яка блокує як образну інтерпретацію, так і похідну від неї – на рівні теоретичного узагальнення. “Вигнані з раю”, драма – концерт Галини Баранкевич у постановці Ростислава Держипільського, умовний пісенний лемківський простір, оправлений ззовні в симулякр з “сучасних європейських виражальних театральних засобів”. Те, що було показано на Porto Franko – видозмінена вистава Івано – Франківського театру, прем’єра якої відбулася 9 листопада 2017 року. Між виставою зразка листопаду 2017 та червня 2018 різниця у зміні простору (від сцени театру – до вокзалу), заміні декорацій (з трьохповерхової металевої конструкції на перон з локомотивом та товарними вагонами). Незмінними лишились головна виконавиця і сталий стиль “української театральності”: там, де не вистачає рефлексії – з’являється патріотичне “вічне повернення”, що складається з незмінних історичних образів-штампів, де не вистачає сценічних засобів – з’являється пісенне засилля.

Присвята 70 – річчю операції “Вісла”, як і історична освіта Ростислава Держипільського, дає можливість оцінювати “Вигнаних з раю” не лише як твір театральний, але і як твір історичний. З цієї позиції драму – концерт можна цілком назвати класичним позитивістським твором з класичними українськими героями – мучениками: “ангелами, з раю вигнаними”. Особливо - при інтенсивному нагнітанні тону “виняткової трагічності” української історії. Останнє постає цілком переконливим приводом до нескінченної ностальгії – неможливості повернення на “землю обітовану”, власне сам образ “землі обітованої” – максимально ідеалізованої, а тому вільної в очах авторів від необхідності глибокого дослідження й об’ємного осмислення.

Ця вистава – ідеальний захід для звиклих до суму за “втраченою Україною”. Тільки от єдиний нюанс – вистави такого штибу, що підтримують культуру українського глядача на рівні ностальгії та «плаского» патріотизму, допомагають втримувати не лише театральну, але й політичну покірливість.

Тому перед лицем української публіки, звиклої до захоплення власною “винятковою трагічністю”, цей спектакль щоразу виправдовуватиме місце в репертуарі, збиратиме аншлаги, однак насправді – ставитиме велике питання: чи не більше в цьому шкоди, ніж користі?

«Якщо запізнишся – будеш чайкою» (попередження актора перед антрактом)

Вистава «Чайка» вільнюського «OKT studio» та режисера Оскараса Коршуноваса є останньою частиною своєрідного триптиху, куди також входять «Гамлет» і «На дні», і наскрізна тема цього триптиху – дослідження природи театру.

У 1960-х рр. ХХ ст. для позначення творів, проблематика яких звернена саме до театру, з’явився спеціальний термін «метадрама» Це саморефлексія театру на рівні структури, що покликана збільшувати кількість «реальностей» у творі, служити своєрідним «дзеркалом» театру (чи навіть галереєю дзеркал), руйнувати ілюзію правдоподібності сценічної дії. Драматична енергія народжується тут зі взаємодії актора, його ролі та глядача. Саме до метадрами дослідники театру відносять деякі п’єси Вільяма Шекспіра (серед них і «Гамлет»), а також «Чайку» Антона Чехова.

Оскарас Коршуновас. Фото з прес-конференції

Презентований на Porto Franko спектакль Оскараса Коршуноваса у Вільнюсі йде в маленькій залі. У Івано-Франківську ж дія вистави відбувалася на «сцені на сцені», – глядачі, що знаходились поруч з персонажами спектаклю, переживали таку собі асиміляцію, що тільки посилило мета-ефект. Режисер очистив постановку від усього, що завадило б зосередитися на грі акторів. Майже порожня сцена, позаду лише конструкція з двох білих площин: «стіна» та «стеля» літнього театру. У центрі кілька стільців з табличками «Аркадіна», «Сорін», «Дорн» – місця, зарезервовані для глядачів постановки Кості Треплєва про Світову Душу. Але насправді саме в «глядацькому секторі» розгортаються головні події «Чайки».

Смисловим центром литовської постановки є Костя (Мартинас Недзінскас), а точніше – вистава, яку він створив. Саме вона змінила життя кожного з героїв, й саме тому така велика пауза перед її початком (як пояснив сам режисер). За три години сценічної дії перед глядачами розгортається драма сина – наразі не важливо, талановитого чи ні.

Оскільки цей спектакль є відкритою ігровою структурою, він пронизаний іронічними висловами на кшталт: «Excuse me please а в яку сторону дивитися? Немає різниці – це постдраматичний театр»; а-партами українською мовою, зверненими до глядачів; елементами, що підкреслюють театральну умовність й водночас посилюють «ефект присутності».

Так, Костя з’являється з паперовою чайкою, стріляє в неї, а перед антрактом проголошує: «Якщо запізнишся – будеш чайкою». Маша (Раса Самуоліте) на початку другої дії натирає очі цибулею – й ось вам вже «п’яні» сльози від нещасливого життя. Аркадіна (Неле Савіченко) постійно веде гру та діалог (що цілком відповідає її ролі) з публікою: «Як мене приймали у Харкові, а не у якомусь Івано-Франківську…».

Сцена ж Аркадіна – Тригорін (Даріус Гумаускас), у якій жінка на грані відчаю благає коханого поїхати з нею до Москви, а коли домагається свого – жестом дає зрозуміти глядачам, що це була гра, вирішена в «класичному» ключі, так би мовити, в кращих традиціях провінційного театру. Більш «ексклюзивною» (й наближеною до естетики наших днів) у спектаклі є сцена, де Аркадіна ображає сина, б’є його по голих плечах та спині, й Костя, вкотре з гарного молодого чоловіка, перетворюється в беззахисне створіння, що може сховатися від оточуючої його нелюбові тільки в капюшон власного світшоту.

Коли Костя отримує газету зі своїми творами від Тригоріна, яку той навіть не розгорнув, він рве та майже їсть її. Але це не останній удар. Трєплева остаточно покидає Ніна (Агнєшка Равдо), яка так схожа на його матір й так само не любить його. Кості нічого більше не залишається, як покінчити з собою, як це зробив фронтмен гурту Joy Division (пісня яких є музичною темою Треплєва!), і разом з яким тепер він буде споглядати мета-драму нашого життя й чекати доки «любов розірве нас на шматки».

---

Фіналізуючи, якими ж були критерії для суто театральних проектів (куратор програми – Олексій Гнатковський)? Десь безпрецедентність, десь епатаж, десь бодай мінімальна оригінальність і новизна в контексті українського простору. Якщо відкриття фестивалю, то неодмінно Сімон Майєр з перфомансом «Oh, magic», від якого франківці старшого покоління, либонь, і досі тіпаються в конвульсіях, проходячи повз драмтеатру. Якщо Коршуновас, то – відома «Чайка» (що з того, що виставі майже 5 років?..), якщо вітчизяне, то – народні співи в «обладунках» стилізації тощо.

Треба брати до уваги те, що український глядач – глядач специфічний, з не надто великим багажем «глядацького досвіду». Тож Porto Franko, окрім фокус-теми року, реалізує ще й іншу функцію – намагається ввезти в Україну ті імена, які нами ще не були засвоєні, як-от «класики» Някрошюс чи Коршуновас. Тут зробити сенсацію виставою N-річної давності – легко. А шокувати більшу частину населення невеликого міста голими артистами – легко двічі, причому на рік вперед. Виникає дивний дисонанс: у Франик приїжджають одні з найпомітніших труп світу, а що таке «сучасний театр» місцевий глядач все же намагається осмислити, позаяк все його нутро пручається прийняттю цього «сучасного мистецтва». Стабільно раз на рік публіка впадає в естетичний ступор. Після чого, звісно, плюється, матюкається, хреститься, і спокійно живе собі далі.

Таким чином функція Porto Franko з просвітницької плавно перетворюється в шокову терапію, мета якої – вивести аудиторію з інертного стану. І цю шляхетну місію творці втілюють вперто й послідовно.

Над текстом працювали:

Олександра Тетеріна – вступ і висновки.

Богдана Орлеанова – про «Чайку» Оскараса Кошуноваса, прем’єрну виставу Ростислава Держипільського «Модільяні», «Oh Magic», хуліганський балет від Сімона Майєра.

Анна Калугер – про драму-концерт «Вигнані з раю» Ростислава Держипільського.

Олена Мигашко – редактура.