'По-тихому' не вийшло. Театр ім. Франка зняв виставу 'Квітка Будяк'

25 квітня пройшов останній показ вистави Станіслава Мойсеєва "Квітка Будяк" за п'єсою Наталі Ворожбит. Чому вистави за сучасною драматургією "вирізаються", в той час як посередні мелодрами інколи йдуть по 10-20 років - розмірковує у форматі блогу-репортажу критик Ірина Бойко.

http://ft.org.ua/

...Без квитка. Без запрошення. Та, навіть без студентського, термін якого сплив ще взимку. В бруднючих кедах біжу до театру Франка. Якщо через сходинку по ескалатору, то на фінал встигну. Дорогою прокручую всі можливі варіанти відповіді, якого біса я запізнилась майже на дві години і чому готова стояти/лежати/висіти під стелею, аби тільки опинитись в залі. Відповідати не довелось. " - Ви прощатись?" Лише ствердно кивнула головою.

Вистави, як і люди, мають свій життєвий цикл. Від народження до смерті - такий вже закон. Безглуздо перетворювати театр в мавзолей, демонструючи глядачам запилений труп. Вихвалятись, мовляв, а ми тут 20 років лабаємо. Для зняття з репертуару є декілька реальних причин:

• вистава більше не є актуальною і адекватною сьогоденню;

• актори втратили форму (анекдот про "вічно молоду" Джульєтту, котра розміняла п'ятий десяток - вже не смішний);

• зламався механізм/режисерська конструкція вистави (насправді, сума вищезгаданих факторів);

• не ходить глядач = фінансово невигідно (хоча в Законі Україні про театр та театральну справу чітко зазначено, що театр - це неприбуткове підприємство, та в українських реаліях мати в репертуарі виставу, котра не є касовою, на жаль, - неймовірна розкіш).

І тоді, зі спокійною душею і "чувством выполненного долга" спектакль відправляють в архів.

Вчора прощались з #КвіткаБудяк. Мислила написати "поховали", та, ні, стоп, ховають тих, хто помер. Вона ж була жива, в такому разі - її вбили. Досить цинічно вбили, до речі. Якими такими факторами керується дирекція театру в прийнятті рішення про зняття цієї вистави з репертуару - залишається для мене та сотень глядачів таємницею.

http://teatry.com.ua/

Не актуально? О'кей, хай той, хто вважає проблему соціальної нерівності в українському суспільстві вирішеною - підніме руку. Буду знати, кому заздрити. Проблема в акторах? Теж не втрапили - за п'ять років образи лише набули об’єму. Механізм дав збій? Режисура Станіслава Мойсеєва має особливість - працює, як швейцарський годинник, чітко і вивірено. Може по залу перекотиполе літа? Дістати білети на "Квітку", як сьогодні, так і п'ять років тому, - складне завдання, ну, хіба що за місяць.

Лишається лише одне: зняти виставу, бо так схотілось, бо заважає, очі муляє і суперечить легенді, що "на Мойсеєва" ніхто не ходить. Та й хто тепер заборонить? Тепер то можна.

#КвіткаБудяк з'явилась на афішах в 2013 році і в контексті репертуарної політики театру Франка прозвучала як маніфест. Сучасний матеріал українського драматурга Наталі Ворожбит, впізнавані реалії та персонажі сьогодення, актуальна соціальна тематика - все те, що було заявлено. Глядач, котрий вже вдосталь надихався пилюкою національного, прийняв нові правила гри.

Особисто можу назвати десятки імен людей, з якими сталось, які повірили і ще не раз повертались.

На балконі, куди мене втулила адміністратор, я стояла буквально на одній нозі. Зал переповнений. Двері театру не зачинялись - пускали всіх, бо прощатись. Такий неймовірний сюр: виставу закривають, а глядач не відпускає акторів зі сцени, ще хвилин 10, скандуючи "Браво!".

Вчора прощалась з #КвіткаБудяк. В брудних кедах, на одній нозі. Вчора дякувала за все, що особисто зі мною відбулось завдяки їй. Сьогодні ставлю питання: коли в українському театрі перестануть чинити вбивства лише задля задоволення власних амбіцій, демонструючи абсолютну владу? А ще: коли ми перестанемо з цим миритись?