Ната Бударіна: 'Час, який зупинився, чи ти зупинився в ньому'

Розмова з Натою Бударіною – однією з фіналістів Taking The Stage 2018 – про драматургію Гарольда Пінтера, про постановку «Коханця» в Малому театрі та про менторство Ростислава Держипільського.

Бесіду вела Ірина Бойко

Фото: Олексій Товпига, Ольга Оцупок

У жовтні 2018 року в рамках конкурсу Британської Ради в Україні «Taking The Stage» Ви представили сценічний ескіз за п’єсою Гарольда Пінтера «Коханець», котрий увійшов до трійки переможців проекту. Робота над виставою триває вже декілька місяців. Нато, розкажіть, будь ласка, як проходять репетиції і чи були за цей час внесені значні корективи в концепцію?

Дійсно, ми активно працюємо над постановкою вже з грудня місяця. Загальне естетично-стильове рішення, котре було заявлене, вважаю доречним і не маю наміру його корегувати. Внутрішню історію, що відбувається між героями, ми дуже прискіпливо відредагували. Драматург ставить пастку: коли читаєш Пінтера, то все здається зрозумілим, все на поверхні. Поверхня в нього надзвичайно щільна, автор ніби закриває можливість проникнути глибше. І я, як режисер, розумію, що хочу пірнути в саму суть, але конструкт побудови тексту не пускає. Це надзвичайно складний і цікавий лабіринт. Я одразу зрозуміла, що до цього драматурга потрібно підбирати ключик – з відмичкою я лише зламаю матеріал і нічого не вийде. Якщо поставитись з бажанням якось логічно вибудувати цю історію, то зникає «магія Пінтера». Як на мене, не треба шукати логіки у вчинках його персонажів.

Гарольда Пінтера часто зараховують до абсурдистів.

Ні, не думаю, що він абсурдист. Він не Йонеско, не Беккет, не Мрожек. Так, він писав з ними в один час. Але все, що він закладає в п’єси дійсно існує, воно реальне. Пінтер занурює людину в побутове середовище, його герої не виглядають якимись прибульцями, ти їх розумієш.

Він бере проблему, котра виглядає як айсберг, і перевертає її. Абсурд йому потрібен лише як прийом, аби той айсберг перевернути.

Гарольд Пінтер ставить звичайних людей в парадоксальні ситуації. Він вириває їх з життєвого контексту, бо ми абсолютно не знаємо їх біографії і обставин, в яких вони знаходились. Є лише тут і зараз. І це, до речі, ознака абсурду.

Мені до рук потрапив текст одного з публічних виступів Пінтера. Під час виступу автору закинули, що він прописує своїх персонажів без минулого і майбутнього, а читач/глядач хоче розуміти і знати контекст. На це він відповів, що так влаштовані люди – прагнуть все знати і розуміти. Але, на його погляд, то марно і непотрібно, бо реальне життя заплутане. Чому ж тоді в театрі мають діяти інші закони?

В будь-якому разі, то право драматурга.

Так, абсолютно. І саме текст його виступу налаштував мене на роботу. Бо в університеті нас учили, що все має бути «за школою»: ось тобі висхідна подія, бо треба обов’язково знати, що відбувалось, коли завіса ще не піднялась. А Пінтер цього не дає. Ти можеш тільки домислювати щось, вишукувати. І будь-що нафантазоване спрацює. Текст побудований дуже щільно, навіть паузи неможливо оминути. Нам трішечки легше і складніше водночас, бо в українському перекладі загубилися орфоепічні ігри.

В ескізі Ви підкреслюєте саме вербальну складову матеріалу, акцентуючи увагу глядача на (а)синхронному звучанні тексту та побутових звуків. Це дає мені чітке розуміння, що режисер відштовхується він драматурга, враховуючи особливості його стилю.

Так, ми вирішили піти за драматургом, підкреслити його стилістику. Якщо українська мова не може передати авторської мелодики, то маємо якось виходити з положення. Драматург написав музику, не інакше. Не зважаючи на те, що текст «Коханця» дуже щільний, він залишає можливість інтерпретації, вільної подачі. Мені неймовірно подобається, що п’єса була написана у 60-ті роки і є досить чітким відображенням соціальних процесів, котрі відбувались у суспільстві. В той час жінка говорила про свої права і прагнула свободи, саме тоді з’являються хіпі, сексуальна революція – це час порушення соціальних табу. І цей текст я чую саме через 1963 рік (рік написання п’єси «Коханець») і розумію, що його меседж був чимось новим і напрочуд важливим.

А в чому зараз його актуальність?

Я ставлю виставу не про те, що жінка звільняється від якихось соціальних кайданів. Для мене актуально те, що Пінтер ніколи не пише історії про конкретних людей. Він бере окрему проблему і занурює її, наприклад, у сімейну пару – це конструкт.

Тобто, в моєму розумінні, ця п’єса не про родину, а про людину, яка потрапила на кінчик голки і ми розглядаємо її під мікроскопом. А потім світло гасне і зникає все – і голочка, і людина.

Тобто Ваша вистава – це щось на кшталт вівісекції людини, чи вірно я зрозуміла?

Так, Пінтер пише про людину і в своїй виставі я також говорю про людину. До речі, що його відрізняє від Беккета – в його п’єсах є відчуття темряви, при всьому цьому побутовому лоску: щоденних теревенях, які не несуть ніякого змісту і є абсолютно монологічними. За цією всією мішурою – темрява, яка пронизує паузи, тримає напругу.

Метафоричний образ темряви знайшов відображення у сценографічній концепції.

Це було інтуїтивне рішення. Я відчула цю темряву.

Чому Ви обрали саме цю п’єсу?

Яка основна проблема людей? Всі кажуть: самотність. Я вважаю, що головна проблема – в брехні самому собі. Власне, тому я й обрала цей матеріал. Брехня і неусвідомленість того, що брешеш, і є тотальна темрява. У Пінтера люди залишаються в ній, вона їх поглинає. Але глядачі, на відміну від героїв п’єс, бачать де світло, куди йти. Персонажі самі обирають світло чи темряву і ця дія в теорії є легкою. Лише в теорії, бо насправді це майже неможливо зробити.

Хотілось би поговорити про команду проекту: художника, акторів. Хто вони та як Ви знайшлись?

По-перше: художник вистави я сама.

Ви завжди виступаєте сценографом у своїх виставах? Вам так комфортно?

В мене їх не так багато. На рахунок комфорту: і так і ні. Мені б хотілося працювати з художником, висловлювати йому свої ідеї і чути з його боку відгук, котрий би збагачував концепцію і вона б росла. На жаль, поки в мене такого художника немає.

Ви бачити одразу цілісну картинку, як читаєте п’єсу?

Так, якщо п’єса «моя». А є такі п’єси, які «магнітять», то я одразу бачу кольори і навіть чую тональність якоїсь музики. І перший візуальний образ, який мені прийшов з «Коханцем», – це була розбита стіна, біля якої стоять дві людини в чорному і говорять, але чутно лише відлуння звуку. Я зрозуміла, що є порожнеча і люди в ній.

Ця історія – рух по колу/проти кола. Це час, який зупинився, чи ти зупинився в ньому.

Стосовно акторського складу: Ви одразу знали хто вони чи проводили кастинг?

Я хотіла саме цю п’єсу і саме цей театр (Малий театр), бо тут є моя декорація – чорний кабінет. Я відчувала, що це має бути не на сцені. У Пінтера то повсякчас: у кімнаті є дві людини, двері зачинені. Я вже вирішила створити цю виставу власноруч і розказала про свій намір актрисі Славі Красовській – вона погодилася робити то разом. А потім мені на очі потрапила тема «Taking the stage» – «Минуле є прологом» – і я зрозуміла, що це пряме попадання в цей матеріал. За рахунок теми моя історія виросла і оформилась. Мені завжди потрібна людина або подія, котра б мене впевнила, що я на вірному шляху і ця тема ніби сказала: «Все вірно, ти рухаєшся в правильному напрямку». І я вирішила, а чому б ні, подам свою заявку. Прийшла до Діми Весельського і він довірився мені. І ось, власне, повертаючись до Вашого питання, я розпочала підбір акторів. Щодо Слави Красовської – від самого початку мала впевненість, що саме вона, бо хотіла, аби моя Сара була дуже красивою, статною, емоційною, чуттєвою. Хотіла, щоби в неї закохувались, щоб вона зачіпала. Річард (Юрій Кулініч) мав бути старшим за Сару і врівноваженим, а ще красивим, приємним.

Не хотіла точно Кена і Барбі, хотіла дисонансу – це ключове.

Чи легко було знайти спільну мову з акторами?

Зі Славою ми довго знайомі і маємо великий досвід щирого, відкритого спілкування. Це як плюс, так і мінус, бо між нами бувають достатньо болючі речі, втім, про які я абсолютно не шкодую.

Вашим ментором в проекті був Ростислав Держипільський. Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з ним. Який у вас характер взаємодії, чи вносить він значні корективи в Вашу роботи, чи слідкує за Вашою думкою?

Мені дуже важко довіряти комусь. Особливо коли роблю те, що для мене не є роботою. Немає мети чогось досягнути, щось довести. Я дуже боялась усіх цих менторств. В обставинах того, як займаюсь творчою роботою, постійно веду внутрішній щирий, важкий діалог, дістаючи з себе абсолютно все. В цьому процесі я намагаюсь бути більш оголеною і вразливою – будь-що може зачепити. Для мене було дуже важливо аби людина, яка прийде, відчула той рівень відвертості, що є у мене стосовно роботи. Щоб я могла довіритись і не думати, як виглядаю або поводжусь будучи режисером. Формальності відкинути важко.

І ось з Ростиславом це вийшло. Він людина дуже відверта, дуже щира. Він іде своїм шляхом, робить те, що вважає за потрібне. Це надихає мене. Він не просто відкритий – він віддає себе людям, готовий допомогти, сісти поряд і говорити, думати разом. Ростислав завжди каже: «Якщо ти так хочеш, так відчуваєш – роби і не бійся». І це дуже круто, я безмежно йому вдячна. Навіть подумала про те, що хотіла б побути поряд з ним в роботі – в якості будь-кого, аби тільки з ним.

З чим би Ви хотіли аби глядач вийшов з Вашої вистави?

Я б хотіла, аби він вийшов зі світлом.