Мамо, я театрознавець

Есе театрального критика Ірини Чужинової про те, як це - бути сьогодні випускником кафедри театрознавства університету ім. Карпенка-Карого.

Сімнадцять років тому я вступила в «Карпенка на ТЗН-з». Що у перекладі на людську мову означає: у Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на спеціальність «Театрознавство», заочна форма навчання. «Театро-шо?» перепитували мене друзі та однокласники. Перепитують і досі. А з підкресленою іронією перепитують ті, для кого робота означає кар’єру, стабільну зарплату з прив’язкою до курсу.

Як пишуть красивим шрифтом у лівому куті екрана в голівудських фільмах: минуло сімнадцять років. За сімнадцять років професія «театрознавець», як ви вже здогадалися, не стала ані знаною, ані популярною, ані престижною. Більше того, цей фах перетворився на головний біль керівників кількох вузів у Харкові, Києві, Львові. Чому? Бо конкурс на цю спеціальність відсутній!

Ніхто з абітури не бачить себе отим «театро-шо». За допомогою нехитрих маніпуляцій конкурс, звісно, створюють. Ну, скажімо, перенаправляють тих, хто не поступив на практичні фахи (не вмієш танцювати – негайно на театрознавство!) або не пройшов на суміжні гуманітарні спеціальності…

З одного боку, така відсутність попиту пробуджує образу за мій фах. Так образливо буває, коли ти півночі писав-писав текст, а його ніхто не читає і не лайкає. А з іншого, я розумію всіх тих, хто, на відміну від мене і ще кількадесяти «блаженних», абсолютно прагматично підходять до вибору професії. Якщо вам потрібні гідна оплата праці чи здобутий соціальний статус – проходьте далі.

Вочевидь, справа не лише у чистій прагматиці. Театрознавство, воно як той китайський ієрогліф: щось таки означає, але мало хто сьогодні знає, що саме.

Що ж таке театрознавство у його ідеальному вигляді? Це передусім наукова діяльність. Це написання дисертацій-монографій, це викладання у вишах, це судження про театр з-понад хмарних висот фундаментальних знань, це створення стратегій і тактик розвитку театру у ближній та дальній історичних перспективах, це концептуальне мислення, помножене на філософський світогляд та знання іноземних мов… І, так, це театральна критика, як рефлексія на поточний театральний процес. При цьому не обов’язково перетворюватися на журналіста. Критика – просто одна з форм висловлення думок, не більше.

Зауважте, сьогодні гостро бракує саме театрознавчої – аналітичної – критики. Тієї, яка оперує жанрами проблемної статті, рецензії чи огляду.

Корпус на Хрещатику

Про все це і навіть більше я дізналася вже після закінчення кафедри театрознавства та отримання диплому, зрозуміло, з відзнакою. За чистою інерцією – «show must go on» – я вступила до аспірантури. Саме там і з’ясувалося, що 5 років життя я витратила на те, аби стати театральним критиком, але не театрознавцем.

"Як так могло статися?" – запитаєте ви. Або не запитаєте… Але я все одно відповім.

Справа у тому, що навчальний план театрознавців мав би викликати запитання у будь-кого, хто вміє читати: провідна дисципліна – це семінар з театральної критики.

Відповідно призначається і керівник курсу – фахівець у галузі критики. Звісно, вичитуються також історії театрів, решта супутніх дисциплін про театр: від історії костюму до історії театральної критики, від сценографії до, не смійтеся, основ режисури та акторської майстерності. Але з першого дня перебування тобі дають зрозуміти, що magnum opus – це курсова з критики. Отой портрет, репортаж, рецензія, пейзаж, натюрморт… ну ви зрозуміли. Натомість у навчальному плані театрознавців відсутні теорія театру, теорія культури. У сусідів-кінознавців теорія кіно викладалася 6 (!) семестрів – нагадати, яке із двох мистецтв давніше?

Філософію та історію філософії нам читали, але те, що розповідали на цих курсах доречніше було б видати як збірник театральних анекдотів. Це раптом хтось захоче посперечатися про «базову гуманітарну освіту». Було ще багато чого епізодичного, але було відчуття й лишається досі, що чогось найголовнішого не розказали…

Ростислав Пилипчук – на момент моєї із ним зустрічі вже не ректор Карпенка-Карого, а редактор університетського наукового вісника – був одним із тих, хто вболівав за професію і час від часу закликав мене, і не тільки мене, не кидати театрознавство, себто продовжувати досліджувати театр, писати наукові роботи і т. д. Якось під час чергової зустрічі з Пилипчуком із приводу моєї наукової статті, де список зауважень і питань редактора був майже домірним обсягу самої статті, я все ж таки не витримала і доволі саркастично поцікавилася: мовляв, чому ж п’ять років, проведених на спеціальності «Театрознавство», зараз не допомагають мені в аспірантурі? Ростислав Ярославович навіть якось розгубився.

Я пояснила, про що йдеться: мене вчили писати якісні, змістовні, «читабельні» тексти про театр у газетно-журнальних форматах. Влучний заголовок. Лід, що чіпляє увагу. Мова – максимально лояльна до читача. Термінів – поменше, а краще без них, афоризмів – побільше. Аналіз не у вигляді сухого математичного підсумку, а обов’язково у формі неформальної бесіди із уявним приятелем. У науковому ж тексті усе навпаки. Та ще й ця ненависна пасивна форма дієслів – як до цього звикнути?

Хто знав Ростислава Пилипчука, його педантичну любов до факту, не здивуються, що відповідь на, як гадала тоді, риторичне питання, я отримала майже через півтора року. Пилипчук, звісно ж, пішов до архіву. І з’ясував. Що за його ректорства – десь наприкінці 1980-х років – надійшла «шифровка з центру», читай «рознарядка з Москви», посилити в Україні театрально-критичний цех. Під це розпорядження і було змінено навчальних план.

Тобто я у 2001-2006 роках виконала навчальних план, придуманий ще за часів УРСР…

Ні, звісно ж, зміни були. Впевнена, що історія українського театру викладалася у значно скороченому обсязі (хоча і досі ми не спромоглися видати підручник із цієї дисципліни). Зрозуміло, що і протягом десятиліть вносили «косметичні» правки на кшталт курсу PR-стратегії. Однак ось ця магістральна підміна театрознавства на театральну критику лишається і досі.

Не варто, втім, думати, що я скаржуся чи нарікаю. Моє життя в мистецтві можна назвати навіть щасливим. Якщо під щастям розуміти не захмарні успіхи, але напрочуд вдалий збіг обставин та зустрічі із мудрими людьми у потрібний момент.

Мої особисті «університети» - це четверо людей. Знайомство із Ганною Веселовською («Вступ до театрознавства») та Анною Липківською («Теорія драми»), ще на першому курсі. Потім «Історія українського театру» від Наталі Єрмакової на четвертому курсі (трохи пізніше Наталя Петрівна стала моїм науковим керівником).

І, звісно, майстерня Сергія Васильєва, який пояснював, що нема такого фаху як театральна критика, а є професія оглядача відділу культури. Аби обійняти цю посаду (як, скажімо, сам Васильєв – на той час оглядач тижневика «Столичні новини») потрібно бути обізнаним в арті, музиці, літературі, кіно, а не зациклюватися тільки на театрі.

Саме театрознавству я навчилася вже після закінчення універу. Знаю, що не я одна.

Власне, цей текст не про недоліки системи вищої освіти, про які знають усі і які квітнуть буйним квітом далеко за межами одного конкретного вишу. Цей текст радше про ті питання, які досі не втратили актуальності, а перетворилися на проблеми, що ведуть, давайте не будемо говорити "до смерті", але абсолютно очевидно - до перезавантаження професії.

На цьому етапі тексту і життя у мене питань більше, ніж відповідей. Театрознавство як фундаментальна наука, безперечно, потрібне. Отже необхідний для нього і «навчальний полігон». Але що далі? Знову ж, у столиці більше варіантів.

Інститут проблем сучасного мистецтва при Академії мистецтв України, де на сьогодні акумульовані найпотужніші та найпрогресивніші мистецтвознавці, але радо тут чекають докторів наук. Саме доктори дають статус та автономію у вигляді спеціалізованої вченої ради. Кандидатів чекають теж… Але краще вже у статусі докторів.

Інститут мистецтвознавства, етнографії та етнології при Академії наук України – заповідник радянського штибу, що вже тривалий час здригається від безкінечних реорганізацій та скорочень. Театрознавство тут, до речі, давно скоротили – тепер це сектор у відділі культурології. Але як уявлю: щовівторка та щочетверга (це наукові журфікси) я йду довгим строгим коридором із безліччю оббитих відомчим чорним дерматином дверей… Краще цього не уявляти.

Простір ІПСМ

Інститут мистецтвознавства виглядає ще навіть привабливо у порівнянні із Національним центром театрального мистецтва імені Леся Курбаса. З останнього мене вигнали за профнепридатність у 2013 році, одразу після того як зі скандалом була звільнена міністром культури Новохатько (ага, був і такий) директор Ганна Веселовська.

Центр Курбаса кожного року все успішніше продукує найголовніший свій експортний продукт – тишу. Одноманітні активності драматургічного відділу та єдине, що виправдовує, як на мене, існування цілого Центру, – життєдіяльність Лариси Венедіктової, лиш відтіняють вартість та глибину цієї елітарної тиші.

Що лишилося? Кафедра театрознавства у Карпенка-Карого, куди мене ніколи не запрошували, а після цього тексту і поготів. Ще кілька кафедр схожого профілю – Національна музична академія, Академія керівних кадрів, Національний університет культури та мистецтв, Київська муніципальна академія естрадного та циркового мистецтва і т.д.

І не забути про Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва, де самовіддано працюють, у тому числі, і театрознавці, опановуючи навички кураторів виставок та упорядників різних спеціалізованих видань.

Сцена Центру Курбаса

Я просто перерахувала можливі варіанти офіційного працевлаштування із дипломом театрознавця та профілем наукової діяльності. Промовчала, як завжди, про рівень зарплат й загалом фінансування, як це ніжно називається у звітних документах, «статутної діяльності»… Все зрозуміло і так. Звісно, всі ми перебуваємо на території «іншої математики», тієї, де одиниця буває більшою за сотню.

Себто, театрознавство потрібне – у мене виникає лише питання пропорцій та перспектив. Вірогідно, що є сенс (я знаю про усі складнощі із офіційною реєстрацією бодай нової коми у навчальному плані)! замість однієї запускати набір на кілька спеціальностей, змінюючи їх щороку. Скажімо, цього року театрознавці. Наступного року арт-менеджери чи куратори. Ще за рік – редактори відділів культура.

До речі, подібна практика – не ноу-хау. Хоча потребує суттєвої реорганізації не тільки навчальних планів, а, мабуть, самої місії вищої освіти. Знову ж таки. Десь конкурс буде вищий. Десь знову низький. Хтось прийде і розумітиме, що помилився з вибором, але тікатиме вже не на телебачення, а, можливо, на магістратуру суміжного фаху… Можливо, взагалі нічого не зміниться – і тоді доведеться вигадувати дещо інше. Не таке утопічне.

Але те, що придумувати щось потрібно – поза сумнівом. Адже є ті, які приходять у виші не за дипломами, а за професіями. За реальними знаннями, адаптованими до умов ринку праці ХХІ століття. І щодо гуманітарної сфери – до тих новітніх теоретичних концептів та методологій, без яких ми приречені репродукувати мистецтво радянського зразка та розбудовувати культурне поле поза стратегією, усе тим же методом «тику».

На наше щастя, ця «програма» проб та помилок інстальована у свідомість від народження. Завдяки ній і тримаємося. Хоча якщо роззирнутися, то із дипломом театрознавця у кишені та головою на плечах можна бути арт-менеджером, продюсером, піарником, завлітом у театрі чи навіть директором, журналістом, науковим співробітником, лектором, куратором виставок та фестивалів, видавцем, агентом із авторських прав, ректором, проректором, деканом чи завідувачем кафедрою, членом будь-яких профільних експертних рад чи комітетів з нагород. Можна писати статті чи книги, знімати кіно, організовувати премії чи їх роздавати, засновувати інтренет-портали чи власні театри. Це я перерахувала тільки те, що існує. Напевно ж, про щось забула. Тому переконана: цей ряд можна тільки збільшувати.

Проблема в тому, що увесь цей обшир позитивних кейсів, за великим рахунком, не приклад ефективності чи конкурентоспроможності спеціальності, а виключно демонстрація того, що життя перемогло смерть (за Хармсом – «невідомим мені способом»).

І відгуками на запити ринку професій є доленосний вибір конкретних людей. Тих людей, які попри недоліки системи, попри сумнівні навчальні плани та попри власну зневіру, попри безкінечні особисті кризи та попри соціальні перетрубації, попри відсутність райдужних перспектив на фоні перманентного дефолту мистецької сфери, все ж зуміли відповісти на запитання: що таке театрознавство?

Кому воно сьогодні потрібне – питання геть інше.