Лонгрід-рефлексія про те, як саме проходив Національний мистецький фестиваль "Кропивницький" в цьому році та чим могла здивувати театральна програма.
Текст: Дар’я Шестакова
Фото: Артем Галкін, Анастасія Мантач
Текст.
Залишаючи по-осінньому заплаканий Київ, важко було уявити, що вже за кілька годин ми опинимося на шосе, залитому сонцем, і рядки про те, «что лето прошло, будто и не бывало», втратять свою актуальність. Точніше сказати, отримають нову якість, адже всі ці метаморфози відбувалися на шляху до Єлісаветграду-Кіровограду-Кропивницького – на батьківщину автора цих прощально-літніх слів Арсенія Тарковського. Це місто стало рідним для багатьох відомих особистостей – поетів, музикантів, політиків. І саме в ньому народився професійний український театр. Всім відомі урочистості, присвячені корифеям українського театру в рамках фестивалю «Вересневі самоцвіти», який існує вже не один десяток років, але поки що не всі знають, що вже два роки поспіль у дні, коли літо зустрічається з осінню, у старому місті, яке нещодавно отримало нове ім’я, проходить Національний мистецький фестиваль «Кропивницький»…
Цей уривок я написала буквально у перший день фестивалю. І написаний він щиро, і заснований на реальних подіях, і продовжити його, виростити в об’ємний матеріал про подію не складно: кілька слів про організаторів, трохи думок про концепцію, згадати про учасників, не забути зробити акцент на зіркових гостях, більш-менш детально проаналізувати представлені вистави і, обов’язково, зробити перспективно-оптимістичні висновки, мовляв, щоб не востаннє, щоб і у наступному році, щоб і третього Кропфесту дочекатися. І так стало від цієї передбачуваності нудно, що вирішила я свій задум поховати, розчинити враження у часі. Але так вийшло, що поки думала, про що НЕ буду писати, цей НЕіснуючий текст почав набувати певної структури та об’єму: в усьому цьому калейдоскопі вражень відшукалась тема.
Стало цікаво як можна написати про фестиваль, адже, враховуючи актуальні дискусії про нові правила створення театрознавчого тексту, взагалі можна вдатися до радикального мінімалізму і зробити ось так, приміром.
Кропфест у цифрах:
Ініціатор – народний депутат України Олександр Горбунов; організатор – Міністерство культури України; креативний директор – Сергій Проскурня; слоган цьогорічного фестивалю – «Герої серед нас».
5 фестивальних днів
13 локацій, з яких 10 Оpen air
5 концертів класичної музики, симфонічні оркестри, хори, солісти
3 зіркових рок-концерти та 17 музичних гуртів та солістів
3 вуличні вистави
12 театральних проектів
3 дні літературного фестивалю, 18 видавництв
6 лікарняних клоунів
30 учасників програми вуличної музики
42 учасники програми «З дітьми і для дітей», зокрема 33 учасники - діти з особливими потребами
15 вщент зайнятих готелів, які власники почали активно ремонтувати саме після минулорічного фестивалю
понад 1000 учасників
Соціальна програма «Герої серед нас» - 16 особистостей, доль, історій
70 тис відвідувачів/глядачів фестивалю.
Місце на сторінці заповнене, локанічна інформація відображає факти заходу та, здається, чогось не вистачає...
"Вій. Докудрама", режисер - А. Бакіров
Підтекст.
Кропфест- це певне соціокультурне висловлювання на тему нових реалій життя у країні. Лейтмотивом цього театрально - музично – живописно- літературного тексту є назва соціального проекту «Герої серед нас». Своєрідна інтерпретація теми «маленької людини» (водія маршрутного таксі, який перетворив банальні маршрути на атракціони позитиву, хлопчика з інвалідністю, який став надійною опорою для своєї родини, жінки, яка власними силами створила притулок для літніх людей та ін.), що набула виразного патріотичного акценту. Також між рядків можна розгледіти ще одне не акцентоване, але важливе завдання цих мистецьких зустрічей: привернення уваги до нової назви міста (те, що місто і фестиваль тезки – це не прикра/щаслива випадковість), вибудовування позитивного асоціативного ряду, намагання органічно вживити назву у свідомість.
Необхідність у подібного роду піарі виникла після неоднозначної реакції містян на перейменування Кіровограда на Кропивницький у 2016 році.
Отримавши нову назву, радше сказати, такий собі сценічний псевдонім, Єлісаветград, у якому все починалося, Кіровоград, у якому щось розвивалося, Кропивницький, який і так міг претендувати на звання неофіційної театральної столиці (не через кількість театрів чи бурхливість подій, а через близькість до джерел), почали вписувати у ширший мистецький контекст.
Контекст.
Особисто для мене, виходячи з фахових та персональних уподобань, з усього розмаїття, прописаного у програмі фестивалю (тут тобі і книжкова толока, і живописний пленер, і ораторія для читця, баса, мішаного хору та симфонічного оркестру, і «СКАЙ» з «Бумбоксом» та ін. ), були цікаві сторінки театрального розділу. Дозволю собі оглядову вибірковість вражень і певну хронологічну свободу. Фестиваль взагалі, а не конкурсний (як наразі Кропфест) тим паче, дає можливість більш вільного, панорамного погляду, що не забов’язує прискіпливо придивлятися до кожної окремої постановки, як до фотографій у старому альбомі, дозволяючи, при бажанні, просто погортати каталог театрального життя країни.
Сама назва фесту здатна дезорієнтувати щодо його естетичної спрямованості. Адже Марко Кропивницький і театр ним заснований для фахівців в області театру та й для «просунутих» глядачів синонімічний поняттю традиція, навіть антикварність, до якої треба ставитися з пієтетом і, за необхідності, ретельно відтворювати як музейну реліквію.
Але, поглянувши на контент фестивалю вже постфактум, очевидною стає тенденція до перетворення традиції на стильний вінтаж з додаванням речей, співзвучних, на думку постановників, останнім естетичним трендам.
"Кінець удавання 2.0", режисер - П. Юров
Інтертекст.
Як на мене, весь цей концентрат, представлений виставами з різних міст України, об’єднаний не стільки проголошеною ідеєю фестивалю, вираженою в його слогані, скільки внутрішніми процесами, пов’язаними із проблемою створення та функціонування театрального тексту у сучасному театрі. Завдяки існуванню цієї спільної теми між окремими виставами-учасницями виник дивний неочікуваний зв'язок, співвідношення, їхня певна діалогічна взаємодія.
Заздалегідь розрекламованою подією фестивалю стала вистава-лауреат премії імені Леся Курбаса Чернігівського академічного українського музично-драматичного театру імені Т.Шевченка «Вій. Докудрама». У цій виставі Андрія Бакірова за п’єсою Наталки Ворожбит напрочуд багато Гоголя. Гоголя порожнього простору і соковитих характерів. Гоголя атмосфери і неочікуваних перетворень. Гоголя, який розділяє особистість на складові і поєднує непереборні протиріччя в єдине ціле. Сюрреалістичного Гоголя, який благословляє дифузію брутальної реальності та витонченої притчи. Гоголь, словом, тут знайшовся, а от принцип акторського існування у док драмі, заявленій у назві, довелося відшукати у творі іншого режисера.
У документально-перформативному дійстві «Кінець удавання 2.0» Павла Юрова – характерному прикладі так званого «живого театру». Тут виконавці не приховують свою особистість за маскою образу, в такого роду театрі-документі не передбачається створення звичного сценічного характеру, натомість спостерігачам (а інколи і справді виникало відчуття, що ти підглядаєш за чужими сповідями) пропонуються до певної міри нав’язливі саморефлексіі учасників. Звук, відеоряд записують та відтворюють перед глядачами, не приховуючи технічної складової цього процесу. Та й взагалі від нас мало що приховують, навіть інтимні частини свого тіла.
Коли один із виконавців Андрій Палатний, у процесі довірливої бесіди із глядачем поступово роздягається і, постоявши кілька хвилин в самому спідньому, знімає й білизну, представши перед залою в усій своїй чоловічій красі, не виникає ні еротичних переживань, ні навіть ніяковості.
"Кінець удавання 2.0", режисер - П. Юров
Лише питання. Перефразуючи героя відомої радянської комедії, чомусь хочеться спитати: «Зачем Андрюшка снял трусы?!». Є концептуальне припущення, що через самотність. У тому сенсі, що оголення тіла - метафора оголення душі. Все може бути.
До речі, у виставі чернігівців теж є сцена, де абсолютно оголений хлопець миється у дУші і через просте змивання бруду здійснює сакральне омовіння грішної душІ.
І тут пригадується дослідження театрального блогера Віктора Вілісова про оголену чоловічу натуру у московських та пітерських виставах – і справді, оголена фігура на сцені за останні роки стала необхідним атрибутом сучасної вистави. Питання ж про її смислову семантику завжди відкрите.
Дослідження на тему, який театральний текст не резонує із глядацькою аудиторією, можна було проводити на виставі Я. Федоришина «Вечеря з дурнем». Комедію Ф.Вебера Львівський академічний театр «Воскресіння» фізично розмістив на одній з локацій фестивалю – у великій залі філармонії, а естетично – у самодостатньому вербальному просторі, доповнюючи розмови ілюстративним візуальним матеріалом і виявилося, що самим переказом сюжету за допомогою слів і прямолінійних у своїй життєподібності мізансцен, сучасного глядача вже не вдовольниш – зала порожніла із якоюсь навіть драматичною послідовністю. Своєрідною антитезою цій тенденції стали вуличні перформанси цього ж театру, в яких, виходячи із специфіки жанру, сюжет був лише легким каркасом, покликаним утримати структуру постановки, насичену яскравими візуальними образами.
"Вечеря з дурнем", режисер - Я. Федоришин
А ось у варіанті вистави для дорослих своєрідне образне мислення, характерне для Івана Уривського, втілилося у його «Тінях забутих предків» Одеського академічного українського театру імені В.Василька. Він далеко не перший, хто намагається реабілітувати українську класику через не новий та все ще актуальний досвід ритуалізації театрального дійства (театралізації ритуалу?). Якщо згадати його «Украдене щастя» у київських «Золотих воротах», очевидним стає певний режисерський стиль. Цього разу до прозорості поетична притча М. Коцюбинського набуває у виставі плоті в урочисто-тривожних ритмах коломийки, не побутовій ссудомливій пластиці, що ледь утримує тривку межу між реконструкцією історичного танку і впізнаваними рухами із сучасного танцполу, в стилізованій автентиці предметного світу вистави. Шепіт, голосіння, обійми, удари, сплеск води, спалахи світла створять певний медитативний простір, в якому герої шукатимуть себе, одне одного і те найважливіше почуття. Щоправда, люди ніби загубляться у часо-просторових побудовах режисера, характери навіть головних героїв втратять об’єм і розчиняться серед інших елементів дійства, більш нагадуючи безвольних ляльок.
"Тіні забутих предків", режисер - І. Уривський
Вистава Олексія Кравчука – така собі постапокаліптична казка для дорослих, такий тривожний сон після смерті, що починається серед «трупів» ляльок, хаотично розкиданих у невеликому, але місткому просторі шекспірівської трагедії вже після того, як все відбулося. Точка відліку в цій виставі взагалі – "після того як". Після того, як ляльки грали у ляльок, після того, як, драматичні у своїй потворності, вони оживали і помирали в руках акторів, після того, як їх ховали у до непристойності повсякденних валізах, після того, як були виголошені всі монологи і замовкла флейта. Після того як запанувала тиша.
"Гамлет", режисер - О. Кравчук
Післямова.
Ще були музично-пластичні перформанси і «Театр 19»; епатажні «Бути знизу» Дикого та «Бійцівський клуб» Актора; моновистава міністра культури та Театральна майстерня Ади Роговцевої за участю самої натхненниці проекту.
Фестиваль добіг кінця, а фінал тексту в усьому своєму підсумковому пафосі ніяк не формулюється. Фестиваль став унікальним явищем у мистецькому житі країни…Не те. Фестиваль дав змогу усвідомити потужність… Ні. Фестиваль – це завжди свято і цього року у Кроп… Подія… явище… можливість… спроба! Спроба під єдиною назвою-гаслом об’єднати різні види мистецтва та досить суперечливі за своєю естетичною програмою речі. Спроба створити новий імідж старого міста.
А ще, цей фестиваль - досвід побудови амбівалентної фрази, що дає можливість не лише висловити захоплення з приводу того, що всі ми тут сьогодні зібралися і що разом нас багато і т.д. і т.п. Така собі галаслива, багатолюдна і не завжди зосереджена на головному оповідь про людей, які створюють та зчитують тексти. Тексти-вчинки, тексти-емоції, тексти-діалоги. Сугестивно-алегоричні та жорстко-прямолійнійні тексти, в яких моделюється реальність, відшукуються точки дотику зі світом.