Життєвий цикл найбільшого мистецького фестивалю в Україні: як змінювались фокус-теми і локації.
Текст: Олена Мигашко
Фото: надані ГОГОЛЬFEST
У 2007 році, в період щоденникового ЖЖ-блогінгу, утопічного некомерційного інтернету й емо-кідів, відбувся перший київський ГОГОЛЬFEST. Унікальність і революційність події – беззаперечна в рамкаукраїнського культурного простору. ГОГОЛЬFEST стає першим міждисциплінарним фестивалем сучасних мистецтв, задача якого – «зіштовхнути» між собою тих глядачів, слухачів та інших споживачів культурного контенту, які до цього поодиноко вештались консерваторіями, театрами, 3D-кінозалами, або ж промзонами із шедевральним стріт-артом. Таким чином, фестиваль мав намір виконувати значно серйознішу за розважальну, і навіть подеколи – за пізнавально-ознайомлювальну функцію. Він формував новий прошарок культурної аудиторії, для якої «сучасне мистецтво» – цілісне, (хоча б у своїй постмодерній еклектиці) явище, де театр, кіно і музика мають спільні корені.
Мистецький Арсенал: простір спільної свободи та ініціативи
2007, 2008, 2009 роки
На момент, коли Мистецький Арсенал став першим «домом» ГОГОЛЬFESTy, непричесаний «ангар» колишнього воєнного заводу, збудованого Йоганном Меллером у 1803 році, був далекий від свого відреставрованого теперішнього стану. «Діти» ДАХу – і учасниці ще не створеного тоді гурту Dakh Daughters, і вже відомі ДахаБраха разом з організаторською командою – власноруч працювали над облаштуванням комплексу, аби згодом пронести його територією перший символ ГОГОЛЬFESTу, – тотемну препаровану голову Миколи Гоголя. Центральний елемент фестивалю розкривався в часі перформативного ДАХівського дійства під назвою «Смерть Гоголя», тематично підкріпленого виставкою сучасних робіт «Гоголь. Портрет» і літературною дискусією із Юрком Іздриком, Оксаною Забужко та Тарасом Прохаськом. Саме в цьому році з’явились також інші відомі знаки-маркери спільноти – гіпсові, дещо деформовані білі маски митця у поєднанні з довгою чорною одежиною. Наступного, 2008 року, ГОГОЛЬFEST проходить із умовним слоганом «Фестиваль фестивалів», адже під час його подій свою програму представляють «Шешори» та «Країна мрій», «Молодість», «Французька весна» і «Jazz Коктебель». Об’єму набуває і сама «гоголівська» програма: Свято-Нікольський хор Третьяковської галереї існує тут поруч з Санкт-Петербурзьким інженерним театром «АХЕ» та «Київ модерн-балетом», а на вперше відкритій цього року освітній програмі проводяться майстер-класи таких діячів, як Борис Юхананов та КЛІМ. 2009 рік вочевидь мав би вважатися віхою для українського театру геть з іншого боку. ДАХівці і команда ГОГОЛЬFESTу вперше вводять в національний контекст драматурга, що до сьогодні є одним з найзатребуваніших зарубіжних авторів в Україні – Мартіна МакДонаха. Пермський театр «У моста» гастролює із виставами «Красуня з Лінену» та «Череп з Коннемари», занурюючи глядача в унікальну суміш соціальної гостроти та непобутового абсурду. Цього ж року фестиваль вперше виходить за межі відведеної йому «замкненої» території, вводячи низку вітчизняних театральних хедлайнерів: «Гамлет» Дмитра Богомазова грається на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, «Розпусник» Олександра Крижановського – в Новому драматичному театрі на Печерську.
Позбавлений стерильно-білих колон і стін, комплекс Мистецького Арсеналу якнайкраще пасує для утвердження нових принципів роботи із простором «на старті»: сучасне мистецтво більшою мірою виявляє себе як процес безперервної трансформації об’єкту, аніж пропонує його в «готовому» фіксованому вигляді. Тож і ГОГОЛЬFEST відмовляється від класичних функціональних просторів-постаментів і формує запит на ініціативу, взаємодію, втручання. Майстер гротеску й сатиричної містики, творець образу України як збочено-привабливої terra incognita, Микола Гоголь – та фігура, що протягом всіх наступних років окреслюватиме сучасну українську культуру кітчу, чорної іронії, ірраціонального абсурду й епатажу.
Кіностудія Довженка: вихід в ефір
2010 рік
Після трирічного перебування під дахом Мистецького Арсеналу, ГОГОЛЬFEST вирішує влаштувати масштабне відкриття на прохідній вулиці – центральній площі міста. Цим фестиваль мовби заявляє про себе як про подію, що може існувати не лише в андеграунді культурного життя, а й претендувати на його центр.
Шоу-відкриття 2010 року мало чим відрізнялось за масштабом від політичних революцій: яскраве дійство іспанської театральної компанії La Fura dels Baus і гурту ДахаБраха відбувалось на вщент заповненому майдані Незалежності, із залученням підйомних кранів та повітряних акробатів, що зависали на металевій конструкції у повітрі, створюючи ефект «пульсації» мереживного візерунку з людських тіл, або ж пересували величезне «бігове» колесо. Окрім цього, шоу транслювалося в прямому ефірі Першим національним телеканалом і в «сидячому режимі» його встигли подивитися близько 400 000 осіб. Вже на самій кіностудії імені Олександра Довженка – в «тілі» фестивалю – реанімують ДАХівську «Майже виставу майже за Піранделло, або Танець Смерті», а в рамках освітньої програми проводять «Школу драматичного мистецтва» Ігоря Лисова. Серед принципових зарубіжних хедлайнерів – хореографічна антологія італійського театру атлетичного танцю «Kataklo» і, вперше в Україні, Театр.doc з виставою «Життя вдалося».
Цього ж року зусиллями студентів КНУТКіТ було підключено й опцію фестивального ТВ. На youtube-каналі ГОГОЛЬFESTу з’явилася низка відеороликів-репортажів, що охоплювали не лише найяскравіші події, а й репортували про різноманітні закутки простору кіностудії з її ореолом занепадницької краси старої кіноапаратури. Приміром, фіксувалась атмосфера щоденних квартирників, лекцій і презентацій в рамках постійно діючого Арт-сквоту, де протягом усіх фестивальних днів постійно мешкало десятеро художників.
Можна задаватись риторичним запитанням: чи випадково ідея фестивального телебачення поєдналась із локацією та настроєм ретро-зйомки старого кіно? А можна і прийняти для себе «літературнішу», красивішу версію: не виключено, що саме кіностудія із залишками машинерії надихнула організаторів до нарощення «ефірного виміру».
Завод на Видубичах: механіка процесу
2012, 2013, 2014 роки
Після «білої плями» 2011 року на історичній лінії фестивалю, ГОГОЛЬFEST знайшов для себе досить несподівану, однак надихаючу локацію – цехи покинутого заводу у промзоні біля метро «Видубичі». Тут, у зв’язку з вимушено здобутою частковою «незалежністю» від державного фінансування, з’явився і слоган фестивалю 2012 – «Своїми силами», і символічна плата за вхід. До колишнього радянського заводу металоконструкцій, розташованого неподалік від мосту і єдиного місцевого «оазису» цивілізації – «Фуршета», вела довга черга мальованих вказівників на бетонних парканах, а сама локація нагадувала велике механічне черево із величезними заляпаними вікнами (такими собі постмодерними «вітражами»). Кожен розхитаний гвинтик тут міг бути частиною візуальної програми, а кожна з полишених посеред будівлі запчастин – театральним реквізитом.
У 2012 році тут продовжила свою роботу лабораторія Ігоря Лисова: скооперувавшись з акторами Нового театру на Печерську, група етюдним методом створила виставу «Достоєвський. Марлєн». Як репліка чи навіть антитеза «Школі драматичного мистецтва» з’явилась і ДАХівська «Школа нетеатрального мистецтва», де під етно-хаос звучання ДахиБрахи майбутні учасниці Dakh Daughters разом з іншими акторами читали тексти Шекспіра, Арто, Буковскі, Михайла Чехова і навіть уривки з Біблії у двох частинах – денній та нічній. Програмною для 2013 року стала вистава-перформанс «Ні Бог, ні цар, ані герой» Влада Троїцького, яка, фактично, дублювала цьогорічний слоган фестивалю. Традиція «підзаголовку», реалізованого і розкритого в концепті шоу, продовжуватиметься у всі подальші роки ГОГОЛЬFEST. «Альберт, або Найвища форма страти» з Юрієм Андруховичем та VJ group CUBE ввела у 2013 році вже звичну для фестивалю, і почасти впроваджену ним, форму поетично-театральних читань.
В останній рік перебування на локації ГОГОЛЬFEST презентував програму «Stage the future» Третього Фестивалю молодої режисури імені Леся Курбаса і оновлену редакцію «Собачої будки» – проекту з текстами Софокла й КЛІМа про позачасовий діалог людини з системою. Постмайданний «Гамлет. BABYLON» Дмитра Костюминського, що вимагає визначити власне «я» у координатах інформаційного та космополітичного суспільства, та провокативний харківський «Так, мій фюрер!» Театру De Facto також стали частиною театральної програми. Саме за роки свого існування у нетрях промзони ГОГОЛЬFEST сформувався як багатоскладове явище з обширним переліком подій: різні сектори роботи фестивалю включали в себе не лише театр, музику, кіно, освітню й дитячу програму, а й еко-події, власну школу журналістики, підрозділи фуд та фешн-арту.
ВДНГ: діалог з монументальним
2015 рік
Перемовини про використання ГОГОЛЬFESTом території ВДНГ – монументального радянського виставкового комплексу – велися ще з 2011 року. У 2015 році ГОГОЛЬFEST нарешті зміг закрити свій просторовий гештальт. Цей рік, з точки зору амбівалентного і навіть конфліктного діалогу з простором – мабуть, один з найцікавіших. Картографія нової локації, придатної насамперед для фрагментарного й «обережного» споглядання об’єктів (як правило, досягнень сільгосптехніки чи народної самодіяльності), одразу дається взнаки: відстань між одним павільйоном та іншим буквально «розріджує» щільну атмосферу фестивалю, однак зберігає й підкреслює принцип «островів» окремих мистецтв. Фокус-тема, або ж підзаголовок ГОГОЛЬFESTу 2015 року – «Мистецтво миру/війни/любові» – втілюється у низці однойменних проектів Владислава Троїцького. Фактично це така собі тема-перевертень, у якій ідеться про різні шляхи творення майбутнього: мир дозволяє подолати війну, а сама війна нерідко виступає провокатором і реаніматором миру. Шоу-концерт «Мистецтво війни» – спільний проект Влада Троїцького і піаніста Олексія Ботвіна: в еклектичній партитурі тут з легкістю поєднуються твори Генделя, Баха, Арво Пярта і Альфреда Шнітке. «Мистецтво миру» – медитативне дійство із виступом ансамблю «Київські солісти» під керівництвом Дмитра Яблонського та акробатами «нового цирку». А ось «Мистецтво любові» – це й зовсім «дегустаційний тізер» нового проекту Dakh Daughters під назвою «Як я була Алісою».
Рік на ВДНГ – статистично найтеатральніший за кількістю учасників програми. Усього – шістдесят вісім вистав, порівнянно з одинадцятьма у попередньому 2014 році, або з однією у рік «старту». Фактично, тут знайшли своє повноцінне втілення одразу кілька типів театру: окрім щорічних спеціальних проектів Влада Троїцького та ДАХу, умовного блоку неоантики у вигляді «Антігони» Люсі Берелович та спектаклю «Іфігенія. Наречена для терориста» Дмитра Костюминського, повною мірою розвернулася програма документального театру. Триптих актуальних вистав-досліджень Андрія Мая («Щоденники майдану», «Кордони і відстані», «АТО: інтерв’ю з військовим психологом») йшов поряд з «Миколаївкою» Георга Жено й Наталі Ворожбит, а також із серією вистав та дискусій московського Театру.doc («Коротка історія російського інакомислення», дитячий проект Олени Греміної «Нилка і Вилка»). І це – без урахувань полишених «за кадром» читок та кількох постановок вітчизняних не-столичних театрів. Можна довго розмірковувати над тим, чи корисною була практика «змагання» з радянськими фресками і чи таки пасувала вільним «Алісам» точність геометрії, однак геть зрозумілим залишається одне: ГОГОЛЬFESTові вистачало на цей момент власного масштабу, аби підкорити собі історичний бекграунд будь-якої території.
Арт-завод Платформа: вежі мистецького споживання
2016 рік
Сегмент відвідувачів, яким мало прийшовся до смаку радянський монументалізм, міг видихнути з полегшенням: камерна й затишно «хіпстерська» територія Арт-заводу Платформа у 2016 році більшою мірою нагадувала безлад заводу металоконструкцій на Видубичах, аніж вишколений ВДНГ. Однак якщо там ГОГОЛЬFESTові доводилось самотужки облаштовувати голу, жорстку й «дику» територію, Арт-завод Платформа пропонував вже почасти готову й придатну для культурних подій «сценографію місця» – із фуд-кортом, армією бородатих барист, ринком зі «старих»-нових светрів та кросівок. Фокус-тема ГОГОЛЬFESTу тонко спрацювала у поєднанні з новими і завжди дещо «вимушеними» параметрами локації. 2016 рік відбувався у руслі легенди про Вавилон – першої антиутопічної історії про наслідки урбанізації. ГОГОЛЬFEST, звісно, жодним чином не мав на увазі критику якогось подібного способу життя – інакше він би не був фестивалем сучасних мистецтв. Будь-яке розмежування на «високе» й «низьке» здавна відчувається мистецтвом як неактуальне, а різниця між маніфестацією та грандіозним стьобом маніфестації – нерідко загадка і для самого автора. Творці та ідеологи ГОГОЛЬFESTу чудово це знають, завдяки чому їм і вдалося продемонструвати всю амбівалентність образу Вавилону. Перформанс-відкриття «Шоу В.» проходив у такому собі закутку, внутрішньому подвір’ї однієї з будівель, обмеженої стінами з трьох боків – із чергою вікон у якості задника-декорації, що візуально видавалась реплікою до Авіньйону. Змістовно ж – це було шокуюче поєднання хітів групи ТІК, що їх можна почути в будь-якій маршрутці, з уривками неоопери «Вавилон» та співами Dakh Daughters в класичних троєщинських «адідасах». Все це разом справляло враження грандіозного ярмарку кітчу, апофеозу «багатомовної» предапокаліптичної реальності, підкріпленої темами інших подій. Скажімо, «Хамерман знищує віруси» провадили візуальний проект «Продажне мистецтво», слоганом якого було «Продавайся з нами, продавайся, як ми, продавайся краще за нас!», а однією з форм реалізації – розклеєні порожні листівки з написом «авторський коментар». При цьому, анітрохи не стібаючись, ГОГОЛЬFEST зміг показати цього року фестивальній публіці одного з найрезонансніших литовських режисерів сучасності – Оскараса Коршуноваса (постановка «На дні» та прем’єрна монодрама «Остання стрічка Креппа» в рамках програми «Литовського фокусу»), організувати резиденцію ЕТС (Європейської театральної конвенції) для молодих режисерів і потужно представити документальний театр «Скелетом слона в пустелі» (Театр імені Максима Горького, Німеччина), проектом з кримськими переселенцями (Наталя Ворожбит, Георг Жено, Олексій Карачинський) та презентацією Class Act: Схід-Захід.
В цілому ж ГОГОЛЬFEST і справді вийшов на рівень окремого багатошарового міста-простору, що водночас насміхається над собою й диявольськи культивує себе: хтось приходив сюди, аби відвідати лекцію з піару і з’їсти чорний бургер, хтось – аби випити пиво й потанцювати під групу ТІК, а хтось – аби осмислити підбірку «СУК» у стратегіях постпостмодерну. Провадячи про одну з «найвавилонськиших» рис сучасного міста – дивовижну здатність масової культури синтезувати в собі будь-яке мистецтво, перетворюючи його на продукт для продажу, ГОГОЛЬFEST нерідко вчиняє і навпаки: вчить українську аудиторію брати будь-який предмет повсякденного обігу – й перетворювати його на мистецтво.
Наостанок...
Протягом багатьох років ГОГОЛЬFEST руйнував звичну для українського фестивального руху систему «активної» (музейної) презентації і «пасивного» спостерігача, від початку конструюючи новий, рухомий і «живий» (відкритий) тип організації простору – його спільного переживання і взаємодії. Саме тому фізичний простір фестивалю, «обтяжений» виміром концепт-легенди, стає не просто технічним «вмістилищем», або ж «вітриною» для демонстрації тих чи інших арт-об’єктів – він у буквальному сенсі виступає «тілом» фестивалю.
Фактично, моделюючи саме життя в рамках фестивалю як його основний арт-об’єкт, ГОГОЛЬFEST і демонстрував свою справжню, «некосметичну» причетність до підгрунтя сучасного мистецтва: «від об’єкту – до події», від «виокремленого» мистецького виміру – до повсякденності як частини мистецького досвіду, від пасивного споглядання – до творчої ініціативи. Поза конгломератом окремих подій (або ж понад ними) ГОГОЛЬFEST сьогодні – окрема єдина метаподія, здатна будь-якому знакові, містові чи предметові надати «мистецького» значення.