В столичному театрі «Актор» Дмитро Захоженко поставив виставу «Патріс» за документальною п’єсою білоруських драматургів.
Текст: Ганця Кравчук
Фото надані театром
«Патріс» - з давньогрецької «батьківщина» - це саме те слово, від якого походить суперечливе та часом незручне поняття "патріотизм". Чому незручне, стане зрозуміло згодом. П’єсу написали троє представників сучасної білоруської драматургії: Дмитро Богославский, Сергій Анцелевич та Віктор Красовський. До речі, вистави за текстами першого з них досить успішно йдуть в київських театрах («Любов людей» Молодий театр, «Тату, ти мене любив?» Театр «Золоті ворота»).
П’єса «Патріс», як можна здогадатись, про оте саме слово. І нехай наявність коня в обіймах двох дівчат на афіші (схожій більше на постер до серіалу ТРК «Україна») не вводить вас в оману.
Ця вистава - не мелодраматична історія звичайної селянки, а своєрідний суповий набір з реальних інтерв’ю, вигаданих сцен-зв’язок та паралельних метафоричних вставок.
Вистава починається з кіно. А точніше - з ролика, схожого на фестивальну короткометражку. Його творча команда театру спеціально відзняла для цієї вистави. На екрані дівчина з інтернату (Ярина Гордієнко), яка порається біля коня та припрошує його втекти разом з нею від кривдників та свого безпросвітного майбутнього в Білорусії (закреслено, читай «в Україні»). Уривки з сиротою та її конем з’являтимуться протягом усієї вистави, як короткі перебивки, не пов’язані з основною лінією.
В тексті є декілька персонажів, історія яких розвивається паралельно і лише під кінець вистави перетинається. В центрі сюжету - колишні однокурсники Костя (Артур Зайцев) та Настя (Наталія Нешва). Дівчина вмовляє друга допомогти їй зняти документалку про патріотизм на якийсь ніби-то міжнародний проект.
При цьому фрагменти їхнього фільму стають важливим елементом сюжету. Для цього українські актори, так само, як герої п'єси, їхали на київський вокзал та записували синхрони випадкових перехожих. Вокзал в цій історії - точка відліку, сюди люди прибувають і звідси ж їдуть шукати кращого життя.
Окрім пари шукачів правди на сцену виходять хлопець в спортивках Діма (Ігор Качур), який чекає на свого друга з Німеччини, парочка тутішок-міліціонерів (Петро Русаненко, Олександр Ценер), швейцарець Олівер (Олександр Жила), який приїхав очолити філіал в Україні, та дівчина Надя (Вікторія Муштій), яка відчайдушно намагається вплутати всіх знайомих у мережевий маркетинг. На перший погляд цих людей майже нічого не об’єднує. Проте життя кожного з них – це суцільні вагання і вічний пошук причин любити. Вони стараються, викручуються, шукають щось, що їх тут втримає. Але коли ти не можеш змінити життя - біжи від нього.
Також на сцені миготить дивний, нібито пришитий окремим клаптем до полотна вистави, персонаж на ім’я Фігура - істота у шерстяному пальті та масці зі свинячої голови. Як одне з трактувань, можна припустити, що це – збірний образ бидла, що на фоні романтизованого патріотизму тицяє нас рилом в реальність.
Білоруська п'єса пройшла своєрідну акліматизацію в Україні. Описані в ній герої розмовляють державною про Майдан та АТО, метро Арсенальну та пиво "Рогань". Так затертий "родны кут" в нашій версії стає "садком вишневим коло хати". Це патріотизм, який керується не внутрішнім відчуттям, а зовнішніми атрибутами та нав'язаною ідеологією.
Нам кажуть: люби свій край! Люби хату, тиночок з горщиками, вишиванки та калиноньку! Але це тільки провокує блювотний рефлекс. Можна хотіти любити свою країну, та не знати за що. Можливо, саме до цього апелюють автори п'єси, вкладаючи гострий та чесний шматок тексту у вуста Кості: "Мені здається, про це не питають. Це й так зрозуміло. Це всередині у кожного. На випадок війни, наприклад. А як тільки витягнеш це слово на поверхню, відразу ж виповзуть соплі, пафос, фальш». Слова ріжуть та відгукуються. Однак, коли мова заходить не про тему, а про саму виставу, співпереживати стає важче.
Здавалося б, кінь в «Патрісі» є метафорою свободи та чогось справжнього, рідного, первозданного. За п’єсою він пробігає повз вікно потягу, в якому герої покидають батьківщину. В українській же версії замість коня - дівчина у вишиваній сукні та гіллястому вінку. По цьому прийому-символу вже можна писати дипломи, як про образ Леніна в радянському театрі. Він патетичний та досить потужний, але до того ж надзвичайно тиражований.
Складно щось додати й про спосіб існування акторів. Вони начебто тупцюють біля берега смислового наповнення, але не збираються пірнати.
Наприклад, такою собі кульмінацією у виставі мають стати монологи хлопця з району Діми та топ-менеджера Олівера, в яких кожен своєю мовою скаржиться на власну країну. Все не так і в Україні, і у Швейцарії! Відсутність сміття, заблоковані вікна в трамваях, ціни на цигарки та реклама «Єви» на вікнах метро, яка закриває захід сонця! Про подібне хочеться говорити, коли тобі болить. Але натомість чуємо типічне «страну разворовали». В цих п’яних диспутах, на жаль, було більше комізму, аніж гіркої правди.
У виставі режисер Дмитро Захоженко намагається максимально залучити публіку в дію. Звідси і безкінечні виходи в залу, прямі звертання та жарти, і навіть розпивання пива в компанії глядачів з першого ряду. Все це мало б говорити нам, що люди на сцені - це ми з вами. Це ми п’ємо пиво з друзями, ходимо вокзалами та мріємо втекти. Але ефект присутності, який плавно переходить в буфонаду, не завжди спрацьовує. Не хочеться вірити ситкомівському швейцарцю, не надто віриш двом тітушкам, у яких в потоці матюків місцями пробивається вилизана сценічна мова, не проймає й фінальний вірш Маяковського дівчини-в-гіллі. Документалізм дещо розчиняється в типовій СНГшній «театралізації».
Вистава залишає дивний післясмак. Коли, здається, всього багато: символів, впізнаваних типажів та подій, особистого, чесного інтересу до теми, але якогось піднесення та режисерської точності бракує.
Персонажам цієї вистави хочеться заперечити та крикнути: Агов, 2018-й надворі, все змінилось! Нам хочеться жити.
Можливо, за декілька років після війни та перемоги ця історія набуде неабиякого значення. Показуватиме життя «до» та «після». І нам залишилось тільки цього дочекатись.