І фізика, і лірика

Підсумки сезону: про одну з найцікавіших прем'єр – «Світ у горіховій шкарлупі» переможця Taking the stage - 2017 Дмитра Захоженка в Новому театрі на Печерську.

Текст: Ксенія Реутова

Фото надані театром

Що впаде раніше - куля для боулінгу чи пташине перо? Що з’явилось першим: курка чи яйце? Звідки на полях загадкові кола і хто краде наших корів? Різноманітні запитання, які можуть раптом з’явитися в розпечених мізках поруч із раптовим осяянням на тему “чому люки круглої форми” десь о третій годині ранку після скролінгу стрічки новин і мемів ФБ, на повному серйозі озвучуються акторами зі сцени.

В Новому (тепер уже - академічному) драматичному театрі на Печерську показують “Світ у горіховій шкарлупі” за бестселлером видатного астрофізика сучасності і популяризатора науки Стівена Гокінґа. Проект було створено в рамках третьої щорічної конкурсної програми Taking the stage (далі TTS), мета якої - підтримувати творчі ініціативи українських постановників британськими текстами. Для режисера Дмитра Захоженка це друга поспіль перемога в проекті: минулорічна прем’єра “Легені” за Данканом МакМілланом надійно закріпилася в репертуарі того ж таки театру на Печерську, а нинішня перемога натякає на членство в жюрі поточного конкурсу і можливість короткого стажування в театрі Янг Вік (якщо дозволить фінансовий аспект, звичайно).

Нагадаємо, іншими переможцями TTS-2017, що втілили свої задуми на сценічних майданчиках України, стали Максим Голенко і Роза Саркісян. Художній керівник “Дикого театру” поставив українізовану “Кицюню” за мотивами “Лейтинанта з острова Інішмор” Мартіна Макдона, а головна режисерка львівсього ТЮГу випустила “Психоз 4:48” Сари Кейн.

Обравши для конкурсної роботи нон-фікшен, Дмитро Захоженко перевів фокус-тему TTS-2017 («Межі та кордони») із геополітичної площини у космічну, створивши виставу про межі людського пізнання. Відмовившись від міфологічної (і біблійної) космології, режисер звертається до найбільш популярної з точки зору фізики (і поп-культури) теорії походження Всесвіту. І – як це не парадоксально - засобами театру надає їй статус міфу. Про складні матерії тут говорять (і співають) просто, напівжартома, а акторське штукарство «приправлене» глибокою образністю.

Однак повністю фізику лірикою не замінюють, як це, напевно, планувалося від початку. Двадцятихвилинна презентація на етапі сценічних ескізів розрослась до майже тригодинної вистави, де поміж «Теорії великого вибуху» блукають тексти Шекспіра і Стоппарда. Самому Гокінґу пропонувалося зачитати монолог із «Гамлета» про «бути чи не бути?» синтезованим штучним голосом. Ідея сподобалася, проте стан здоров’я вченого не дозволив її реалізувати. А раптова смерть Гокінґа (за три дні до прем’єри) змусила внести корективи до концепції вистави. Довелося відсікати все зайве, і від великого задуму лишилась максимально концентрована постановка тривалістю трохи більше години. Вона нагадує ненав'язливу лекцію в планетарії (коли весь сценічний простір взраз заповнюється розсипом зірок і небесних світил) з вікториною для розумників і розумниць (що впаде раніше: Артур Зайцев чи батарейка?), винагородою за вірну відповідь у вигляді горішку. По закінченні ними можна проголосувати - за політ у космос або повільне, але невідворотне вмирання на рідній Блакитний планеті. (Для цього у фойє театру виставлені дві скляні колби, на одній зяких чорним маркером намальовано череп з кістками, а на другій - ракета).

Для створення більш комфортного і затишного “кімнатно-лекційного” простору глядацьку залу переоблаштували, відгородивши стінкою перші три ряди, поставивши в проході двері з табличкою open / closed. Заходиш всередину і опиняєшся в маленькій кімнатці з чорною шкільною дошкою (за якою ховається барна стійка), високими стільцями, мобільним проекційним екраном і гітарою в кутку. Актори - Ігор Рубашкін, Катерина Кістень, Григорій Бакланов, Артур Зайцев та Борис Український по-хазяйськи розсаджують глядачів, жартують, задають питання. Їм не надано особливих імен і ролей, але разом вони нагадують такий собі науковий гік-бенд, вдягнений “по-ботанськи” (згадайте лишень дивакуватих геніїв з “Теорії великого вибуху”).

На все про все - камерний простір довжиною в 14 акторських кроків (від дверей - у глибину сцени), що уособлює 13,8 млрд років існування Всесвіту. В цих кроках - минуле і сьогодення, а незвідане майбутнє залишається за зачиненими дверима, - так пояснює Ігор Рубашкін. Згодом - додає, що «на початку не було нічого», і світло гасне.

В цьому просторі зі стартового “нічого” зароджуватиметься життя, маленький кругляш світла - зірка на ймення Сонце (звісно, під акорди групи “Кіно”) в фіналі збільшиться настільки, що заполонить жовтогарячими сполохами підлогу, стіни і стелю чорного кабінету і залишиться пришпиленою до стелі блідосвітлою кулькою. Тут, із туману і загадкового зеленуватого світіння з’являться космічні прибульці і співатимуть колискову новонародженому Сонцю (кавер). Сюди ж, під замиловані зітхання виноситимуть першу форму життя - пухнастого кролика (або кошеня), готуватимуть (і подаватимуть) коктейлі з 17 елементарних часток в неоновому барі Micro Universе, квартет “Заряджені часточки” виконуватиме джазу композицію про сорокарічні пошуки бозону Хіггса і збиратимуть спільнокошт на адронний колайдер.

Але починається все не з Сонця, а з кіношного пародійного оупенінгу (монтаж відео - Ніна Захоженко), в якому під епічну музику об’ємним шрифтом, на фоні зображень Космосу, з’являються імена творців вистави (привіт кінцевим титрам ребутнутого “Стар Треку”). І це - не єдина відсилка до гік-культури: вистава насичена запозиченням і пародіюванням популярних у медіапросторі образів і мотивів. Чого вартують лишень футболки Бориса Українського та Ігоря Рубашкіна: чорна з еквалайзером, і червона - з принтом Ріка з мультсеріалу “Рік і Морті” в образі Альберта Ейнштейна! Або анімований Пьєр Лаплас (тепер ми знаємо як він виглядає!), який махає нам рукою. Або музична тема з "Секретних матеріалів", чупакабра та загадові кола на полях.

Окремі моменти підкуповують своєю винахідливою простотою і дотепністю. Наприклад, моделі фізичних тіл у космосі унаочнюються підручними засобами. На круглому батуті з лайкри за допомогою кульок різних розмірів і ваги демонструється принцип роботи гравітації, коли маса викривляє простір. А до кінця не вивчена чорна діра представлена вимкненим телевізором (колись всі у нього “залипали”), в якому раптово з’являється Стівен Гокінґ з пронизливим прощальним монологом (“…я провів життя, мандруючи всесвітом, що всередині мене…”). Так з’явився сумний жарт і шанобливий жест прощання - вже після смерті вченого, мовляв, він тепер точно знає, як влаштовані чорні діри зсередини.

Тиха чарівність вистави - в інтерактивності, в простоті і легкості спілкування, через що виникає довірливий, майже дружній зв'язок між актором і глядачем. (Апогей чарівності припадає на роздачу коктейлів і пива). І все - як ніби народжується тут і зараз (на цілком конкретно вказаному відрізку часу - сьогоденні), через жарт, обопільний “підкол”, навмисне ламання "четвертої стіни", якої і так немає ( "я тут за сценарієм мав сказати те-то і те-то") і безперервні маніпуляції з простором і часом.

Тут не можна не згадати демонстрацію теорії відносності (втім, схемку різновіддаленості Григорія Бакланова від чупакабри теж). Демонстрація недавнього минулого - експеримент з лайкрою і кульками, який ретранслювався наживо на задник для проектора, а потім крутився вже в запису. І пророцтво далекого майбутнього у вигляді десятка Київських пекторалей у сивобородого метра-кілометровича сцени. І тут же трохи штукарства: Ейнштейн, "сходить" з екрану, тікаючи вдалину. Його наздоганяє Катерина Кістень. "Доторкнулась", - з якимось особливим благоговінням коментує. І промовляє пронизливий монолог про зоряний пил, що сходить на нас дощовими краплями і неминуче вмирання Сонця. І той спокій і умиротворення, який вона вселяла своїм "Nothin`s gonna change my world" кудись враз зникає і приходить чітке усвідомлення кінечності всього сущого.

“О боже, мені вистачило б і горіхової шкаралупи. Навіть у ній я міг би вважати себе за владаря безкрайого простору, якби мені не снилося лихих снів" (пер.

Л. Гребінки). Цією цитатою з "Гамлета" Шекспіра починається спектакль. Вона має прямий стосунок і до Стівена Гокінґа, і до Всесвіту, який він зміг зрозуміти і пояснити, користуючись досвідом попередників, синтезуючи знання і вибудовуючи нові прогнози (лихі сновидіння майбутнього), будучи заручником своєї немічної шкарлупки - тіла.

За дверима, що їх відкривають у кінці вистави, перед кожним постає вибір: не тільки в котру з двох колб кинути горішок (або взяти собі на пам'ять), але і як розпоряджатися своїм недовговічним завтра. "Ми всі мандрівники в часі, подорожуємо разом в майбутнє. Але давайте працювати разом, щоби зробити це майбутнє місцем, яке ми хочемо відвідати "- так заповідав Стівен Гокінґ.