Два в одному. Литовський театр на PORTO FRANKO

До фестивалю PORTO FRANKO залишаються лічені дні. УТ пропонує вам почитати про роботи двох театральних хедлайнерів з Литви, що відвідають фест цього року... – Някрошюса та Коршуноваса.

Фото: D.Matvejevasc

Текст: Ірина Чужинова

З 13 червня у Івано-Франківську стартує мультидисциплінарний фестиваль PORTO FRANKO. Афіша, як завжди строката та розмаїта – одним швидким поглядом і не окинеш. Але другий рік поспіль наголос театральної програми стоїть на Литві. І якщо у минулому році гуру литовської режисури Еймунтас Някрошюс виступав соло з виставою «Голодар», то цьогоріч в компанію запросили його театрального опонента Оскараса Коршуноваса, що за кільканадцять років встиг перетворитися із авангардиста в класика.

Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що Някрошюс і Коршуновас – це саме ті два режисери театральних фестивалів класу «А», які найчастіше навідувалися в Україну за останні десятиліття.

Еймунтас Нярошюс ще з радянських часів регулярно зазирав до столиці. Коли долар був по 5 гривень – кияни мали змогу побачити шекспірівську трилогію «Гамлет», «Отелло» і «Макбет», навіть коли долар став по 8 гривень і гастролі ще були можливі – до нас приїздив «Ідіот». Хто слідкує за театральною афішею в Україні, знає, що у березні цього року у Львові грали «Бориса Годунова», а ось вже у червні на «Porto Franko» уславлений «Meno Fortas» покаже «Книгу Йова».

"Книга Йова", Meno Fortas

Оскарас Коршуновас також бував в Україні, але із виразною паузою. Ще у статусі молодого режисера на початку 1990-х він брав участь у фестивалях «Херсонеські ігри» та «Золотий лев». А повернувся вже мега-зіркою литовського театру: не так давно ГОГОЛЬFEST та «Золотий лев» привозили його спектакль «На дні». А на «Porto Franko» можна буде побачити фантастичну «Чайку».

Якщо ви записуєте себе до групи «досвідчених театралів» (а таких нині розвелося, особливо у соцмережах, мов жаб у тихому ставку), то, мабуть, не стримаєтеся й дорікнете Еймунтасу Нярошюсу, мовляв, не той вже майстер, сам собі програє – програє сьогоднішній собі колишньому.

І стиль застиг, і метод не змінюється, і впізнати його можна за першою ж мізансценою… Ті, хто вчора хвалив, сьогодні зрікаються та нарікають. А все ж таки він «обертається» і повертається. Власне, і його «Голодар» за новелою Франца Кафки саме про це і був. Така собі відповідь усім перечуленим поборникам над-нового мистецтва, яке у гонитві за дешевим епатажем інколи необачно забуває про засадничі для театру речі. Про совість, наприклад.

"Книга Йова", Meno Fortas

Минулого року видалося, що «Голодар» на фестивалі сучасного мистецтва опинився у врівноважено-правильній опозиції: ось є талановите старе, ось є не менш талановите нове. Єдиним, сказати б, недоліком цього старого мистецтва є його архаїчна сценічна мова. Але навіть у цьому Нярошюс побачив підставу для іронії. «Голодар» починався з того, що актори виписували на двох дошках симетрично по обидва боки від сцени розклад кіносеансів та ресторанне меню. Режисер із злою посмішкою нагадав театрові (і новому, і старому) те місце, яке зазвичай йому відводить обиватель у плануванні дозвілля…

А ще «Голодар» нагадав про лакончіно-стриманий холодний фірмовий стиль Нярошюса: нічого зайвого, нічого навмисне ефектного – марнотратного та марнославного. Його метафоричний театр народжується із простих речей – побутових, скромних, ба навіть банальних. Впевнена, що і «Книга Йова» буде переписана режисером його авторським неповторним почерком, з візерунків якого народжується висока театральна поезія.

"Чайка", ОКТ

Оскарас Коршуновас геть інший. Він «прозовий». Він театральний поліглот. Органічний у крихітних камерних просторах та на гігантських національних сценах. Може придумати грандіозний спектакль із мультимедійними технологіями «Тартюф», а може з не меншим захватом та хистом втілити «На дні» в єдиній статичній мізансцені «Тайної вечері». Його цікавлять і теми гостро-політичні, й «інтимна лірика» про нерозгадану й досі таємницю людської душі.

Скажімо, «Чайка» Оскараса Коршуноваса – аскетична монохромна вистава, головною в якій стає текст. А Коршуновас, до речі, як і Някрошюс, вміє прискіпливо читати, ніби вперше, класичні твори.

На першому плані у «Чайці» – актори, вражаючий ансамбль з «ОКТ» («Театр Оскараса Кошуноваса» з Вільнюса). У спектаклі ніби під збільшувальним склом вивчають стосунки героїв та мотиви їх вчинків.

Майже всі персонажі – люди творчих професій. Люди, що вміють випромінювати світло. Проте, як і всі люди, вони кидають тінь. Як правило, у цій тіньовій зоні опиняється особисте життя героїв, їх особисте щастя.

"Чайка", ОКТ

Ця «Чайка» вибудувана навколо Аркадіної. Талановита і владна актриса визначає ритм і стратегію існування решти героїв. Ось Ніна – дивиться на Аркадіну із маніакальним захватом і повторює усі її рухи, усі її примхи. Аркадіна не любить сина, захоплюється белетристом. Ніна копіює її почуття як до Трєплєва, так і до Тригоріна. Останній – у ролі почесного заручника: ну, як можна піти від жінки, яка здатна на самогубство заради тебе? Після цієї шалено-емоційної сцени, коли Тригорін піде, Аркадіна спокійно підведеться з колін, струсить пил з одягу, точними рухами поправить зачіску: чергова блискуче зіграна роль жінки на межі життя і смерті.

"Чайка", ОКТ

Як не пригадати, що «Гамлет» Коршуноваса починався із такого собі епіграфу: актори-персонажі сидять перед гримувальними трюмо і, вдивляючись у власні відображення, настійливо запитують «хто я?». Де закінчується життя і починається театр?

У «Чайці», видається, режисер продовжив ці роздуми про справжнє і фальшиве. Що коштує дорожче: талановита брехня чи безпорадна справжність? Маска дарує захист. А бажання знати відповіді на усі питання призводить до трагедії.

Ось живе, скажімо, у гармонії із собою та зі світом лікар Дорн. Мабуть, найбільш позитивний персонаж цього спектаклю. Особливо лагідний він до усіх дітей: Кості, Ніни, Маші. Бо достеменно не впевнений, чи не його, бува, ці діти. Він не знає правди, тож змушений бути приязним із усіма. А знання, особливо знання про те, хто кого не любить, призводять до сумних та надміру імпульсивних наслідків.

"Чайка", ОКТ

Зроблю припущення, що ця «Чайка» складе смислову пару іншій виставі фестивалю – «Модільяні. Я пройшов мостом, якого не існує» (режисер Ростислав Держипільський). В обох незвичні просторові рішення, а головне – фокус литовського та українського режисера на творчих натурах. Інколи мучениках, інколи злодіях. Але завжди вправних маніпулянтах й талановитих коханцях.

За невблаганними законами жанру залишилося усіх запросити на фестиваль. Але, думаю, це зайве. PORTO FRANKO і без цього перетворився на червневий «must see». І литовці в театральній афіші – лиш одна з-поміж багатьох причин. Решту назвете самі.