Інтерв'ю з Максимом Булгаковим — хореографом, танцівником і режисером, балетмейстером рок-опери "Біла ворона" в Національній опереті України.
Максим Булгаков – людина зі змістом. Завжди. Всюди. Коли виходить на сцену, коли репетирує свої постановки, коли п’є улюблений капучіно. Він завжди про щось. В експресії тотальної «безтілесності» свого танцю; у смислах-конструкціях своїх робіт; у погляді сіро-зелених очей крізь вікно кафе на галасливу вулицю. Він про щось важливе, він тут і зараз. Він про виразну форму, про раптову глибину, про гострі кути нашої реальності. Він про пронизливу тендітність сили, про подолання себе і диво. Він про неминучість зустрічі та можливість прощання. Він про дослідження себе та іншого у непростому сюжеті життя, що розпадається на епізоди.
Епізод перший. Чергова прем’єра
22 лютого 2019 року у Київському національному театрі оперети відбулася прем’єра рок-опери «Біла ворона». Створена композитором Генадієм Татарченком та поетом Юрієм Рибчинським перша в Україні рок-опера цього року відзначає своє тридцятиріччя. Режисер вистави Максим Голенко, балетмейстер-постановник – Максим Булгаков.
Яке значення особисто для Вас має вистава «Біла ворона»?
М.Б. Це не перше наше з Максимом Голенком звернення до цього матеріалу, вже були постановки у Рівненському та Миколаївському театрах. Спочатку для мене було абсолютно неважливо, що саме ставити. Тішила сама можливість попрацювати в інших театрах, спробувати себе у цьому. А вже у процесі роботи виникла тема свободи, яка турбує завжди. Постало питання: що таке свобода, яка вона? Дуже складно розібратися у цьому визначенні – що таке свобода! Для мене це знання своїх внутрішніх демонів і вміння з ними боротися. На мою свободу ніхто ззовні не може впливати, головне розуміти своє ставлення до цього. Якщо ти на чомусь зациклений, у цьому ніхто не винен. Адже можна звільнитися від пригнічення тебе кимось, а от що із цією отриманою свободою робити далі? Як її втримати, як навчитися жити у ній? Наприклад, у нашій країні це поки що нам не до снаги: ми щось відвоювали, у чомусь перемогли, а що із цим тепер робити поки що незрозуміло.
Ви сприймаєте це як одну й ту саму виставу у трьох різних театрах, чи це різні мистецькі явища?
М.Б. Це у жодному разі не тиражування однієї теми, ми не створювали вистави за франшизою. Якщо хочете – це певна трилогія. У першому варіанті, в рівненському театрі, первинним ставало питання внутрішніх демонів – відкривалася тема про те, що нема кого звинувачувати у власній несвободі, коли сама людина невільна. Вже у Миколаєві акцентовано зазвучала тема пошуку героя, необхідність героя – того, за ким можна піти. Та знову в унісон цій темі звучала й інша, про те, що, змінивши щось ззовні, ми не звільняємося остаточно, стикаємося сам на сам зі своїми внутрішніми проблемами. А вже у Києві на перший план вийшла тема народу, втіленням якого став балет. Люди розуміють, що із ними відбувається і йдуть на це свідомо – не хочуть змін чи не хочуть докладати зусиль аби ці зміни відбулися. Для досягнення свободи нам потрібні і герої, і усвідомлення внутрішніх проблем, щоб знати, як з ними боротися, і власна спроможність йти на цю боротьбу, знати – із ким, за що і як. Тому, на мій погляд, ці три шари якраз і розкривають матеріал.
"Танго життя"
У чому полягала специфіка Вашої роботу як балетмейстера-постановника у кожній із трьох вистав?
М.Б. По-перше, змінювалася архітектура театру: якщо у двох попередніх постановках ми активно використовували сценічне коло, то у київській виставі виникли інші засоби виразності. Крім того, кожного разу – це інші люди, які задають зовсім інше звучання. Змінюється форма існування акторів, балету. Для мене радість цієї роботи і вдоволення від неї якраз і полягало у тому, що кожного разу виникала нова, неповторна атмосфера. Надзавданням моєї роботи завжди було створення певної емоційної конструкції через побудову загального малюнку мізансцен і розробку індивідуальних характерів у цьому моноліті. Та першочерговим завданням особисто для мене було створення потрібного емоційного стану, який викликатиме потрібні думки, конструювання непростого шляху від емоції до думки.
Що таке сучасна вистава для Вас?
М.Б. Перш за все, це ритм. Сучасний ритм життя не дає можливості розслабитися, йому потрібно відповідати, його необхідно підтримувати у собі і навколо, навчитися його передавати іншим. Також, це масштаб – декорацій, світла, ідей. Бути сучасним – це не означає робити просто щось модне, загальноприйнятне, але й те, що важливо саме для тебе у цьому часі. Особисто для мене сучасна вистава – це не про костюми, не про прикмети часу. Якщо ж говорити про формальні ознаки, то для мене це все, що пов’язане із новими технологіями, важливою є драматургія світла у виставі, наприклад.
На що були спрямовані Ваші зусилля у роботі над «Білою вороною»: на інтерпретацію тексту, музичного матеріалу? Що було джерелом натхнення при створенні пластичної партитури?
М.Б. Я відштовхувався від трьох складових: є завдання, є форма існування виконавців, є музика. Переді мною в даному випадку не стояло завдання зробити якийсь хореографічний шедевр. Хореографія тут не самодостатня, а використовується як виражальний засіб. Я пішов шляхом від створення емоції до народження думки. На мій погляд, він органічніший, тому що думку легше виражати словом, а мова тіла більш емоційна, вона приводить до думок через процес. У нашій виставі є відсилка до Брехта, до інтелектуального театру, в якому вербальна складова визначальна. Але ми відштовхувалися і від емоційного сприйняття свободи. Пластика якраз і допомагає зібрати таку собі плакатну, жорстку мізансцену.
"Біла ворона" у Києві
Епізод другий. Текст/Тіло
Симбіотична природа сучасного мистецтва дає театру багато виходів у суміжні простори. Пролонгований ефект таких явищ як танц театр Піни Бауш або художні візії Тадеуша Кантора продовжилися у танцювальних виставах Саші Вальц, сюрреалістичних видовищах Джеймса Тьєрре, філософських сценічних скульптурах Дімітруса Папаіоанну, театральних ескізах Дмитра Кримова та інших численних досвідах, що балансують між театром і танцем, цирком і живописом, що надають гармонію чуттєвій пластиці, візуальній виразності та невдаваній драматургії.
Мисляче тіло Максима Булгакова, пульсуючий текст його побудов, вкоріненість його режисури в хореографії розмикають традиційні межі мистецтва, дають можливість нових смисло- та формоутворень.
Хто Ви? Ким відчуваєте себе, у професії?
М.Б. Можливо це прозвучить не скромно, але я вважаю себе Майстром. Таке гучне слово як Майстер тут підходить, тому що використовується в даному випадку не у вузькому понятті ремесла, а у більш широкому сприйнятті – це людина, яка створює атмосферу, потрібну іншим – через комунікацію сцена-зал, або з людьми в процесі роботи. Адже надихає сам процес, не результат. Результат не дає задоволення – це вже просто логічне завершення певної ситуації. Мені завжди цікавий процес. Дуже надихає, коли люди йдуть за тобою, довіряють, коли хочуть зрозуміти тебе і втілити твої ідеї. Тому створення творчої атмосфери для мене не теоретична доктрина, а чуттєво вловима складова роботи. Я не людина результату, я людина процесу.
Яка грань Вашої творчої особистості зараз для Вас актуальна?
М.Б. Це завжди питання вибору лексики. Я-режисер і я-хореограф допомагають одне одному. Коли ти не знаєш, що робити як хореограф, робиш як режисер і навпаки – це збагачує, доповнює і надає свободу.
Із чим Вам цікавіше працювати: тілом чи текстом?
М.Б. Цікаве питання… За відсутності тексту у ньому виникає потреба, а коли він домінує, то виникає бажання його зневілювати, адже є тіло! Хочеться доповнити їх, але в жодному разі не ілюструвати текст пластичними образами. Тіло має підпорядковуватися надзавданню, а не тексту. Пластичний образ має емоційно, а не ілюстративно замінювати наратив, таких прикладів немало у «Білій вороні».
"Біла ворона" у Києві
Для Вас важливо, щоб глядач безапіляційно розумів Вас, чи йому надається право на інтерпретацію?
М.Б. Обов’язково надається. Як на мене, завдання театру полягає у тому, аби ставити питання, а не давати чітку відповідь на них, в іншому випадку – це вже пропаганда. Але сам ти, як постановник, маєш дуже чітко знати, до чого прагнеш. Важливо, щоб глядач був емоційно підключений до вистави, а не просто розшифровув численні коди. Ти зрозумів – це добре, але що ти відчув?! Жива, мисляча людина без емоційного контакту не існує і справжня думка здатна народитися від емоції. Ми будемо думати про те, що пережили і якість думки залежатимуть від пережитої емоції. Приміром, від озлобленості думка стає дрібнішою і це заганяє людину у несвободу. Тому мислити треба масштабно, великодушно, розширяти горизонти.
Вас лякає, коли невірно інтерпретують Ваші слова, думки?
М.Б.Так, це лякає, тому що така «незрозуміла» людина починає боятися саму себе: що її не так прочитають. Страшно, коли тебе не розуміють, але це не означає, що треба опускатися до рівня людей, які і не хочуть тебе зрозуміти. Я згоден із Андрієм Тарковським, який казав, що не треба намагатися бути зрозумілішим і доступнішим – це пов’язано із втратою почуття власної гідності і поваги до іншого. Варто боятися бути не зрозумілим людьми, які на це здатні.
Що для Вас означає особиста присутність на сцені зараз?
М.Б. Нещодавно поновлював номер і зрозумів, що я-постановник і я-виконавець – це принципово різні особистості: різний стан думок, емоцій, тіла, інші зони відповідальності. Тому потрібно вміти перелаштовуватися між тим, де ти виконавець, а де – постановник, ти маєш себе у цьому перемогти, і я прагну до цього вміння переключатися. Виконавець має підкорятися, але зберігати творчу свободу. І там, де я, як балетмейстер, ставлю номер із собою як виконавцем і можу собі підкоритися – це велика перемога, це здатність розібратися із собою!
До речі про розмови із собою: коли працювали над «Червоними вітрилами» в Одеському театрі музичної комедії, як проходив діалог між Булгаковим-балетмейстером і Булгаковим-режисером?
М.Б. Це був цікавий досвід. Інколи доходило до смішного: на питання акторів до мене як режисера, відповідав: «Я пораджуся із балетмейстером і відповім вам згодом», тому що справді не знав як режисер, що відповісти на те питання і навпаки. Таке цікаве спостереження за своїм існуванням у двох іпостасях було.
"Червоні вітрила"
Що таке моделювання сценічного простору для Вас?
М.Б. Мені цікаво моделювати сюрреалістичний світ: складну архітектуру, множинність компонентів, що народжують багато значень, це такий органічний процес, близький до біологічних явищ, розподілу клітини, наприклад. Для мене як хореографа і режисера – це складний, тому і цікавий предмет дослідження. Цікаво, коли за конкретикою мізансцени розкривається більш глибокий смисл.
У чому для Вас полягає принцип успішної колаборації?
М.Б. У Професіоналізмі і спрямованості всіх до однієї мети.
При Вашому синкретичному таланті можлива селф-колаборація?
М.Б. Я вважаю, що це хибний шлях, тому що в театрі важливий колектив, тобі не має належати все, тоді це перетворюється на вдоволення власних амбіцій. У мене є досвід подібної моно роботи – вистава «Мій Маяковський», там був режисер Дмитро Чурюмов, але автором вистави був я: моє лібрето, композиція віршів, виконання, хореографія і йому доводилося просто миритися із моїм баченням, а я вважаю, що це не зовсім коректно із професійної точки зору.
Чи важлива для Вас популярність? Що для Вас означає бути відомим?
М.Б. Для мене бути відомим – це бути затребуваним, потрібним, це можливість більше зробити. Це можливість поділитися з іншими тим, що відкрилося тобі. Популярність, як на мене, це лише можливість поділитися зі світом частиною себе, надихнути іншу людину на щось справжнє і важливе.
"Мій Маяковський"
У чому смисл Вашого знаходження у мистецтві?
М.Б. Становлення. Моя мета – бути справжнім професіоналом у своїй сфері, людиною, здатною приймати у себе навколишній світ і народжувати у творчості не обов’язково щось нове, але якісне і важливе. Я впевнений, що людство вже давно все вигадало і якщо виникає щось нове, то це не результат раціональних зусиль, а щаслива творча випадковість.
У чому мистецтво Вам допомагає?
М.Б. Це моє життя. Мистецтво формує мою особистість, своєрідне бачення світу, розкриває певні якості, співчуття, наприклад.
Зараз існує багато театральних форматів, який формат цікавий Вам?
М.Б. Для роботи мене цікавить все, що пов’язане із музичним театром, а для сприйняття я себе ні у чому не обмежую. Особливо цікаве для мене таке явище як мюзікл – це і приваблива для мене естетична багатошаровість, і можливість поговорити про вічні теми у легкому форматі, не лапідарно, здатність задіяти більш широку глядацьку аудиторію.
Пройшов певний етап Вашого професійного життя – що із запланованого вже здійснилося, що виявилося не потрібним, що стало несподіванкою, а що поки так і залишилося мрією?
М.Б. Насправді, все йде за планом. У стратегічному плані все йде як треба, а ось у тактичних моментах можуть бути і несподіванки. Приміром, постановка «Червоних Вітрил» чи зустріч із Голенком. Щодо бажань, то хочеться більше як актор працювати, співати. Відчуваю потребу заглибитися у режисуру, а хореографію використовувати як інструмент, як специфіку свого творчого мислення. Я роблю все можливе для матеріалізації своїх планів, якщо ж не здійснюється, то, впевнений: або ще не час, або взагалі не потрібне. Я намагаюся не обмежувати себе мріями, так само як ідеалами та кумирами. Але вважаю, що до здійснення мрії треба бути готовим – фізично, емоційно, інтелектуально, досвідом свого життя. І це знов таки про процес, про віру і свободу.
"Кармен-сюіта"
Епізод третій. Наратив (або довідка)
Максим Булгаков. Ведучий соліст балету Національної оперети України, балетмейстер, актор, режисер.
Виконавець ролей у виставах Національної оперети України; балетмейстер – постановник та виконавець танців у виставах вказаного театру. А також:
Співавтор лібрето, балетмейстер-постановник і виконавець головної ролі у Танцювально-пластичному шоу «Танго життя», режисер Б.Струтинський. Прем’єра відбулася у Національній опереті України в 2009 році.
Автор моновистави «Мій Маяковський». Прем’єра відбулася у грудні 2014 року.
Балетмейстер-постановник першої української рок -опери «Біла ворона». Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр. Прем’єра відбулася у грудні 2015 року.
Режисер і балетмейстер-постановник мюзиклу «Моя леді» — Сумський академічний театр драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна. Прем’єра відбулася у жовтні 2016 року.
Переможець Міжнародних конкурсів-лабораторій 2016 року, які пройшли в Національній опереті України для молодих режисерів, з комедією-гротеском В.-А. Моцарта «Бастьєн і Бастьєна». За результатами конкурсу виставу включено до репертуару 83-го театрального сезону Національної оперети України.
Переможець Міжнародної лабораторії постановок для молодих режисерів, ініційованою продюсерським центром OpenDoors в Одесі у серпні 2017 року.
Режисер і балетмейстер-постановник комічної опери-зінгшпиль "Театр у кишені, або Всі ролі зайняті", музика В.-А.Моцарта, в Національній опереті України. Прем’єра відбулася у жовтні 2017 року.
Балетмейстер рок-опери «Біла ворона», прем’єра якої відбулася у грудні 2017 року у Миколаївському академічному театрі драми та музичної комедії.
Режисер і балетмейстер-постановник мюзиклу "Моя чарівна леді" в Рівненському академічному музично-драматичному театрі, прем’єра відбулася у січні 2018 року.
Режисер і балетмейстер-постановник мюзиклу " Червоні вітрила" в Одеському академічному театрі музичної комедії ім. М. Водяного. Прем’єра відбулася у вересні 2018 року.
Балетмейстер-постановник рок-опери «Біла ворона», прем’єра якої відбулася 22 лютого 2019 року в Національній опереті України.
Віртуозно володіє технікою степа (ученик Шпудейко В. В.) та іншими сучасними видами танцю.
У 2007 році брав участь у телешоу «Танці з зірками-2» як партнёр Сніжани Єгорової.
Розмову вела Дар'я Шестакова. Фото: Ірина Прігонова, Анатолій Федорцев, Борис Бухман, Артем Познанський