Інтерв'ю з останнім музичним бендом Влада Троїцького - "ЦеШо". Українські фріки після ДахиБрахи і ДахДотерс.
Текст: Анастасія Гайшенець
Фото: Анастасія Мантач
Дивакуваті фріки вдягнені у помаранчеві комбінезони та плетені шапочки з помпонами. Круглі окуляри а-ля «ботан-класичний». Компанію їм складають ляльки – маленькі двійники, що дублюють їхні образи в мініатюрі. Їхні музичні інструменти не лише традиційні контрабас та акордеон, але і пластикові трубки, мелодійна пластикова гармоніка, що, швидше, схожа на дитячу іграшку, пляшки, стільці, виделки. Так виглядає «ЦеШо» – новий музично-театральний проект київського «Театру-Пральні» та Владислава Троїцького, що став однією із найяскравіших подій театрального літа Києва.
- Куди подівся «Tеатр-Пральня»? Це все ще актуальна формація чи ви трансформувалися у «ЦеШо»?
«Tеатр-Пральня» нікуди не подівся: ми були, є і будемо. «ЦеШо» це просто великий і довгостроковий проект з Владом Троїцьким.
- Чи будете ви робити якісь паралельні проекти безпосередньо під назвою «Tеатр-Пральня»?
Ми б дуже цього хотіли. Але зараз весь наш час поглинають репетиції «ЦеШо». Одна лише музична складова потребує довготривалих, щоденних репетицій. Але ми б не хотіли обмежувати себе виключно музикою. Для нас зараз украй важливо зробити власну виставу. Влад Троїцький ставиться з великою повагою до всього, що ми робили раніше. Але все одно ми відчуваємо, що він набагато більше вірить у проект «ЦеШо» ніж у «Tеатр-Пральню». А ми, своєю чергою, наполегливо прагнемо йти своїм шляхом. Вже на ГОГОЛЬFEST-2017 в рамках програми творчих резиденцій ETC (Европейської театральної конвенції) разом з британським режисером ми створимо ляльково-драматичну виставу і дуже сподіваємося, що життя у цього проекту буде більш широке, ніж лабораторія на ГОГОЛЬFESTі.
- Раніше ви часто виступали на вулицях Києва. Втім зараз опинилися на дещо іншому рівні шоу-бізнесу. Чи будете ви й надалі грати на вулиці?
Так, звичайно! Ми недавно грали на площі Льва Толстого. Це було одразу після прем'єри «ЦеШо». Після тривалого і складного репетиційного процесу та повної емоційної віддачі на прем'єрі ми пішли на вулицю. Деякі глядачі, які нас бачили і там і там, потім писали, що ми якісь «божевільні». Але насправді ми стали рідше грати. Це пов'язано з тим, що ми спробували грати з підсиленням і відчули велику різницю у якості звуку. Коли ти виходиш на вулицю – потрібен дуже хороший звук: раніше ми просто цього не розуміли. Контрабас, наприклад, взагалі не чути у відкритому просторі – без спеціального підсилення присутність цього інструменту є суто декоративною. Зараз ми у процесі накопичення коштів на спеціальну техніку, що дозволить нам нормально працювати на вулиці.
- Ким є герой проекту «ЦеШо»? Як ви його сприймаєте самі?
Напевно найперше, що ми граємо, – це себе. Наші тексти це те, що нас хвилює. Це ми самі. Але водночас це умовність та ігровий театр, де мають місце стрімкі перевтілення. Якщо охарактеризувати образ нашого героя – це молода людина нашого покоління, що перебуває у сучасному інформаційному контексті, одноліток незалежності. Ця людина може бути гіршою чи кращою, але вона бореться з аморфністю і, зрештою, змушує себе бути небайдужою.
- В цих окулярах і помаранчевих комбінезонах ви схожі на хіпстерів-ботанів, чи «міньйонів»...
Насправді в цьому образі є багато чого від умовного «робочого класу». Можливо, цей персонаж – обиватель, який тут зустрічається із самим собою. У цього героя є певний ритм життя, до якого він призвичаєний. Так у нас є пісня «Роби, їж, спи, роби». Ці персонажі перебувають в якомусь своєму звичному робочому циклі, який повторюється, але саме в ту мить, коли приходить глядач, вони зупиняються і зустрічають себе. Напевно, тут ще і йдеться про вибір, який має робити людина, що перебуває в одному й тому ж ритмі життя. Адже у виставі присутні і наші маленькі лялькові копії, з якими ми взаємодіємо. Це водночас і «я маленький», і «я внутрішній», і, можливо, це вже не я, це вже наступне покоління. Як на нас вплинули ті обставини, в яких ми зростали, так само на них вплине теперішня реальність. Час минає швидко і, попри те що ми молоді, від нас вже багато чого залежить у майбутньому.
- Це правда, що вас запрошено з гастролями в США?
Так, це правда. Але це буде за рік. Це великий тур протягом місяця містами Америки.
- Недавно ви виступили на «Atlas Weekend» перед досить великою аудиторією. В чому різниця між камерною сценою та умовним «стадіоном» у технічному сенсі?
Коли виходиш з камерної сцени на таку велику, як на «Atlas Weekend», ти взагалі не знаєш як існувати в просторі. Таке відчуття, що від тебе чекають «крові і видовищ». Ти вже не можеш просто створити атмосферу, як це відбувається у «ДАХу». Ти маєш бути шоуменом. Всі твої рухи мають бути широкими, реакції утричі більшими. До цього у нас не було такого досвіду, але найскладнішим, втім напевно й найважливішим для нас у цій події, був досвід роботи зі складною апаратурою. Ми працювали майже без чеку. Нас просто підключили і сказали: «грайте, все буде добре». Спочатку було дуже страшно, але потім прийшло усвідомлення, що виходу немає. Перед великою аудиторією ти «плюсуєш» – робиш усе виразнішим і яскравішим. Тут, у камерному просторі, така поведінка на сцені могла би виглядати досить дивно, вона була б руйнівною для вистави, але там ти розумієш, що саме ця підсилена природа гри є нормальною і навіть можна ще більше. У відкритому просторі ти викладаєшся в п'ять разів більше. І немає такої віддачі, як у камерному просторі, де глядачі посміхаються – ми бачимо їхні обличчя. Але наші вуличні виступи дозволили сформувати відчуття відкритого простору, вулиці. І стали певною підготовкою до «Atlas Weekend».
- У «ЦеШо» є метаісторія, сюжетна лінія, яку ви хочете провести, чи це просто тематичні імпрези?
Насправді там є сюжет. Це дуже тонкий момент вибудувати послідовність пісень і потім їх об'єднати. Адже ми працюємо над окремими піснями, але потім вишиковуємо їх в історію. У нас є сюжет, звісно, він неоднозначний. Ясна річ це не п'єса. Тому не факт, що ця форма має всі традиційно притаманні п'єсі складові. Ми у першій пісні починаємо читати новини із фейсбуку і таким чином вводимо глядачів в нашу дійсність, а потім приспівом кажемо: «У мене болить те, що нічого не болить». І це перший дзвіночок, з якого можна почати. Звернення до людей. А далі – історії з дитинства і життя. Ми начебто відшукуємо те місце, де все ж таки «болить». А наприкінці – знову закриваємо «арочкою» зі свіжих новин: «болить те, що нічого не болить». Таким чином ми залишаємо наприкінці знак питання: що з цим робити? Чи ця година з нами щось змінила в вас? Чи змінила в нас? Тому що ми теж не маємо відповіді на ті питання, які ставимо у своїй виставі.
- Не боїтеся, що вас шоу-бізнес затягне. Адже там гроші, слава...
Насправді боїмося. І якщо це станеться – це буде страшно. Але, напевно, нам це не загрожує, тому що є люди, які цілеспрямовано йдуть у шоу-бізнес. Ми ніколи туди не прагнули. Адже у нас були часи, коли не було жодного світла у кінці тунелю, у нас не було нічого. Тоді думалося: «Боже, який я божевільний, у мене немає грошей, у мене немає нічого, але я все одно йду». І коли ти отримуєш першу увагу, перше визнання аудиторії, перший диван, де можна посидіти і відпочити, – ти одразу розслабляєшся. І це ще не зіркова хвороба, але ти припиняєш цінувати прості речі і сприймати життя як диво. От, наприклад, те, що ми тут сидимо і даємо інтерв'ю – сприймаємо за норму. Але раніше сама думка про таке, могла викликати ейфорію. Так само і те, що ми працюємо з Владом – починаємо сприймати за нормальне. Але ж це не є нормальним. Коли до нас приїздив наш перший режисер Марчін Бжозовскі з Польщі, з яким ми зробили виставу «Ми – Є» це було для нас великою цінністю, тому що за нас ніхто не хотів братися і він був єдиною людиною, яка нам не відмовила. Хоча у нього свій театр в Польщі. Він нас дуже підтримав і коли він до нас приїжджав вдруге ми до нього вже звикли і повели себе так, ніби «ну, нормально, чувак приїхав нам допомагати. А що таке?». І тоді він нам сказав: «ніколи не втрачайте відчуття цінності людей». Бо це ненормально, що я приїжджаю до вас за тисячі кілометрів. Це ненормально, що ви разом такі дивні люди. Це все щастя і дива». І зараз насправді ми весь час працюємо над тим, щоб про це не забувати. І наш виступ на «Atlas Weekend» – це диво. Але якщо ти припиняєш сприймати події свого життя як дива, вони припиняють траплятися. І тоді ти, якщо пощастить, стаєш зіркою шоу-бізнесу, але це не диво. Це просто один із шляхів. Якщо таке трапиться – уся наша робота втратить сенс. А нам не хотілося б втратити сенс, нам би дуже хотілося вірити, що ми шукатимемо його завжди. Коли ти звертаєш з цієї дороги – це дуже відчувається. У тебе все починає ламатися. Зникають творчі пропозиції, пісні не пишуться. Тому ми намагаємося стежити за собою та один за одним. І коли приходимо кудись і починаємо розповідати, що у нас «погані умови», намагаємося тримати у голові той факт, що не так давно у нас взагалі не було жодних умов.